тебе нікуди і не відпущу, — Маруся йому. — Та колись таки доведеться, — згадав невчасно про роботу і взагалі — про білий день. — Колись ми помремо, — відповіла. Стьопка Барбуляк припхався до клубу посеред ночі, коли про молодих уже забули не тільки гості, а й рідні мами. Рокитнянці доїдали печених курей, допивали горілку і, обійнявшись цнотливо і поважно, співали сумних пісень. Ганя з Орисею збирали у великі миски та казанки неторкані ковбаси, печеню, курей та качок, лишаючи на столі в першу чергу те, що швидко псується. Хазяєчки. У Рокитному всі такі. — О! Німець! — здивувався Льошчин дружба Микола. Кинувся до пляшки. — А за молодих! За молодих! Ти де загубився? Ми отут… А ти… Налив повну склянку, Стьопці простягнув. — А що в руках? Кинь! Пити будемо. За молодих! Стьопка крутив у руках велику коробку цукерок та все озирався. — Та куди її? Привітати хотів… Куди її тепер? — З'їмо! — зареготав Микола, і — до коробки, аж Орися — тут як тут. — Давай мені, Степане. Дякую за вітання. Я молодим передам. Стьопка віддав Орисі коробку, хильнув склянку горілки, заїв огірком, поправив окуляри. — Піду, мабуть… — Та зачекай! А «гірко»?! — розійшовся п'яний Микола. — Кому — «гірко»? — хмикнув німець. — Може, ми з тобою поцілуємося?! Микола задумався, раптом усміхнувся, наче вигадав щось надзвичайне, озирнувся, Стьопку обійняв і прошепотів йому у вухо: — Чуєш, німець! А пішли до молодих… Станемо під вікном і я-а-а-ак гаркнемо їм «гірко»! Хай на ліжку підскочуть! А?! Люди кажуть, як під час цього діла хлопця з дівкою налякати, так хлопець свого болта з дівки витягти не зможе. Оце буде забава! — Пішли, — на диво швидко погодився рудий Стьопка. Попросив: — Тільки іще налий. — Із собою візьмемо, бо як затримаємося, молоді поснуть і пропаде забава! — постановив Микола, засунув у кишеню піджака пляшку горілки, накидав на тарілку огірків та кільце ковбаси, тицьнув німцю в руки. — Будеш закусь нести. І попхалися. Німець на порозі зупинився. — Чекай! Зараз… — І назад до клубу. Зі столу цукерку шоколадну вхопив, у кишеню вкинув. На поріг вийшов. — Миколо… Ти де? Під вербою біля клубу солодко хропів Льошчин дружба. Німець гірко зітхнув, опустив голову і присів біля Миколи. Дістав пляшку горілки з його кишені, відкоркував… Відірвався, коли ні краплі не лишилося. Наступного дня вже і сонце на небі відмітилося, уже і гості знову до клубу потяглися, аби забаву продовжити, а молодих — нема і нема. — Щось вони не дуже поспішають, — намалювався Микола. Запропонував: — Давайте я по них збігаю. — Та що ти все «збігаю, збігаю»! — Орися йому. — Стій і не рипайся! Самі прийдуть. Перша ніч… особлива. Нащо їх зайве сіпати? Може, вони зараз, як ті голуби, натішитися не можуть. …Голуб Льошка Ординський голяка сидів на ліжку і спантеличено дивився на біле, як зрада, простирадло. А де… Де кров цноти, незайманості, чистоти і. Почервонів, наче хто йому ляпаса дав. — Марусю… Лежить на ліжку біля стіни, червоне намисто на білих грудях перебирає і всміхається замріяно, та не йому, своєму законному чоловікові, а кудись — світ за очі, у далечінь, наче там її щастя, наче до нього полетіла б, наче… чужа. — Марусю… Чуєш? На чоловіка глянула. — Ось я… Твоя Маруся… Лоба рукою потер, ніби від того питань би поменшало, наважився: — А теє… чого простиня чиста? Мала б… — замовк. — Я чиста, то і простиня чиста, — та в очі йому допитливо: віриш? — Чекай… Не те кажеш— У тебе хтось… — Уночі, Льошо, кожна дівчина свою зірку бачить. Одна до неї тягнеться, інша — за собою кличе, третя — дивиться на неї, і край. А ти думав, на всьому небі ти один сяєш, як те сонце? — Чекай… Та що ж це… Не плутай мене, Марусю! — і нотки грізні в голосі. Врешті. Врешті згадав, що чоловік! — Сам себе плутаєш, — вона йому. — Та як же… Підвелася на лікті, серйозна стала. — Давай повінчаємося, — попросила. — Богу поклястися — не закарлючку в сільраді поставити… — Жартуєш чи занапастити мене хочеш? Я — комуніст… Мене за це… Згасла, відвернулася. Він — з ліжка. У штани вскочив, по кімнаті забігав. Зупинився та до Марусі. За руку вхопив. Стис, аж зап'ясток почервонів. — Кажи, бо вб'ю! — Твоя я. — Точно? — А ще з вищою освітою! — розсміялася через силу, бо рука аж посиніла. Злякався. Руку відпустив, цілує її. — Прости мені… Люба… Жити без тебе не можу. Світ перевернувся. Благаю — правду скажи. Якщо там щось і було… Прощу! Клянуся — прощу, але не бреши, Марусю! Чуєш? Не бреши! Був хтось? — Твоя я. — відштовхнула чоловіка, з ліжка встала. — Книжок тобі накуплю. Підручника медицинського. З гінекології. Може, розумнішим станеш та перестанеш мене за руки хапати. — А що? Буває якось інакше? — вхопився за той сумнів, як за соломину. — Буває, — відрізала. Тиждень Рокитне гуляло й догулювало Марусине з Льошкою весілля. Тиждень молоді при гостях швиденько цілувалися, випивали по чарці й зникали в Марусиній кімнатці з навстіж відчиненим вікном. — Я Льошку розумію! — розмірковував Микола, коли рокитнянська молодь збиралася біля клубу й усе торочила про пишну та гарну свайбу. — Сором би мали, — дратувалася горбоноса Тетянка. — Хіба їм ночі мало? — А онде! Пливуть наші риби! — радісно вигукнув баяніст Костя, коли на п'ятий день ще хотілося випити, а без молодих, на халяву, уже ніхто не наливав. Глянули рокитнянці — точно! Від Марусиної хати чешуть молоді — Маруся у квітчастій сукні аж світиться, Льошка піджака на плече закинув і молоду дружину під руку веде. — Куди це вони? — захвилювався Микола, бо, як і баяніста Костю, його мучила спрага, а без молодих… Ну, не наливали, хай би їм грець! Льошка з Марусею вийшли з двору на вулицю і зупинилися. — А то — повернемося? — Льошка хитро око мружить. От, здається, наївся за ці дні Марусі — аж через край, а тільки уявить собі її голе тіло звабливе, знову б… Маруся краєчком вуст — та як хочеш! І — до хати. А він сміється, за руку її, до себе. — Та
Вы читаете Молоко з кров'ю
