бабо?! — замахнувся на неї Нечай. — Він тоді весь всередину вскочить! А там механізми… Апаратура… — Хай хтось з іншого боку підкрадеться і у протилежне вікно на нього гаркне! Він і вискочить! — знову взялася радити Ніна Іванівна. — Підірвати його! Разом із дідовим металобрухтом! — пожартував хтось із рокитнянців, та Тарасові Петровичу було не до жартів. Вхопив батога і на помічників. — Ет ви ж… Зупинився. Перехрестився подумки. І пішов з батогом на хряка. — Ой, люди… Дивіться, дивіться! — заплакав дід. — Зажене зараз свою свиню у мого «Запорожця»… І що буде? — Буде свиня на твоєму авті кататися! — Рокитнянцям уже горя мало. Сміх, та й годі. Тарас Петрович зупинився метри за три від авта, батогом замахнувся та я-а-ак лясне хряка по спині Хряк заверещав як різаний, у вікні заборсався, копитами землю на півметра відкинув, раптом завмер та як рвонеться! Тарас Петрович відскочив. «Запорожець» заскреготав. Хряк заверещав ще голосніше, смиконувся ще раз і раптом побіг геть із відірваними від «Запорожця» дверцятами на шиї. — Ну, молодець! — зрадів Тарас Петрович. — Тарасе! Куди діда покласти? — гукнула Ніна Іванівна, вказуючи на смирненьку тушку діда Нечая, що звалився під хатою. Новина про сміливого хряка швидко подолала скромні рокитнянські простори, і на десяту ранку про втечу Тарасового свина знали усі. Малеча крутилася за партами і не могла дочекатися закінчення занять, щоби скоріш побігти у степ за село, куди, кажуть, дременув втікач з дверцятами від дідового авта на шиї. На дванадцяту дітлашня висипала зі школи і дременула у степ. Тільки Юркові довелося додому йти, бо баба І'аня ще до школи взяла його за руку і попросила: — Онучку… Я твому татку пообіцяла, що ти з села — нікуди. І що на того хряка дивитися? Зараз його притягнуть. Тоді й подивишся. — А я до хряка! Я до хряка! — німцева руда Ларка показала Юркові язика і побігла наздоганяти малечу. На другу дня село вимерло. Роботящі та нецікаві крутилися у хатах, інших інтерес загнав у степ, де розгорнулося справжнє полювання на відчайдушного хряка. Насуплений та сердитий на бабу Ганю Юрко сидів на лавці біля бабиного дому і ліпив зі снігу кульки, коли вулицею прочхала машина темного болотяного кольору, схожа на брудну «швидку допомогу». Юрко підвівся з лавки і пішов за машиною. Усе ж цікавіше, ніж на бабу дутися. Незнайома машина зупинилася біля двору рудої Ларки Барбулячки, і четверо чоловіків у пальтах та хутряних шапках пішли до хати. Юрко притулився до огорожі і з інтересом дивився їм услід. Бач, яка важна! Люди якісь до них приїхали. Хотів побігти у степ, показати рудій Ларці язика і сказати що поки вона, дурна, за хряком ганяється, до їхньої хати гості завітали, та гостинців Ларці не перепаде, бо треба було біля хати гостей виглядати, а не степом гасати. Хотів побігти, та вже дуже чудна машина. Хлопець засунув руки в кишені добротної дублянки і заходив навколо авта. Усе роздивлявся. Тетянка не побігла на хряка дивитися, бо, як спровадила Ларку до школи, а малих Надійку та Любаню до ясел, Стьопці стало гірше. Здавалося, німець, щоб дошкулити Тетянці, покинув реальністю, занурився у свій дивовижний світ і звідти, з невідомого та далекого, гукав когось сухими гарячими губами. — І тут тобі не солодко, і там, мабуть, не краще, — констатувала уїдливо, спостерігаючи, як болісно стискаються чоловікові вуста як сльоза котиться по неголеній щоці, а брови карбують усе нові і нові зморшки. Тетянка навіть хотіла бігти до фельдшера чи просити у господарстві машину, щоб відвезти чоловіка до лікарів, та згадала від чиїх рук тане Стьопка і передумала. — Все одно не дасть, — сказала, міряючи своїм аршином усіх навкруги. — Як буде, так і буде. Не я його туди… Згадала, хто чоловіка до Марусиної хати направив. Перелякалася. Ось зараз… зараз двері відчиняться, увійдуть суворі міліціонери і заарештують Тетянку за те, що свідомо чоловіка на погибель відправила. «Хай би, може, уже і помер, — зиркнула на Стьопку. — А то роздують. Одними розмовами не обійдеться!» Тільки подумала — тук-тук у двері. Бібліотекарці і ноги віднялися. Усе! Прощавай, мамо! Відчинила — і язик віднявся: стоять перед нею люди серйозні й похмурі, шапки хутряні на потилиці позсували, Тетянку очима їдять. — Тут проживає громадянин Барбуляк Степан Григорович? — один їй офіційно. Головою кивнула. — Де він зараз? Нам треба з ним поговорити. Рукою в кімнату показала. Серйозні дядьки Тетянку оминули і по- хазяйськи ввалилися до хати. Бібліотекарка схаменулася, за дядьками побігла, а вони уже у всі дірки заглядають, із шафи усе чисто повикидали, шухляди повисували, у Ларчиних зошитах риються, під диваном щось шукають. — Хворіє він… Чи теє… Побитий увесь… — Знаємо, що побитий, — відповідають. Барбулякові лахи кинули, навколо Стьопки зібралися, як ото родичі скорботні навколо труни. Перезирнулися, один рукою на двері показав, інші кивнули і заходилися Стьопку на ковдру перекладати. Тетянка ще дужче перелякалася. — Та що ж це? Куди це ви його? Він же геть негодящий! — Точно, тітко, — сказав їй один. — Негодящий. — Та куди ви його? — до стіни стала, руки до грудей притисла. — Вам повідомлять, — відповів той, що іншим накази віддавав. — Та його ж лікувати треба… — Заодно і вилікуємо, — сказав. — Од усіх болячок! — А де? Де? Я б, може, якоїсь передачки йому зібрала… Провідала… Начальнику, мабуть, Тетянчині плачі набридли. Він витяг з кишені червону книжечку і тицьнув у горбатий ніс. — Ми з обласного управління комітету державної безпеки. І відвідини у нашій конторі не передбачені. Ми самі провідуємо… кого треба. А вам, Тетяно Тарасівно, радимо зберігати спокій і тримати рота на замку, аж доки ми вас не викличемо, — Тетянку поглядом зміряв. — Якщо буде така потреба. Вам усе зрозуміло? Тетянка завмерла, а серйозні дядьки уже понесли німця з хати. «Ногами уперед», — тільки й промайнуло в Тетянчиній голові.
Вы читаете Молоко з кров'ю
