уявити, як піде розмова з Григор'євим, і намацав у кишені немалий стос грошиків. Хто-хто, а Льошка прекрасно знав студентського товариша. Службова «Волга» дісталася районного центру о п'ятій ранку, і Льошка вирішив не чекати з візитом до Григор'єва хоча б до сьомої. Часу не було. Нерви здавали. Дорогою він устиг тричі обматюкати водія за надто велику швидкість і надто повільне просування до райцентру, та водій працював у нього не перший рік, тож змовчав. У райцентрі Сьомка Григор'єв сам займав новий будинок на дві сім'ї, який свого часу збудували для фахівців. — Уміє! — оцінив Льошка пролазливість Сьомки і постукав у двері. Не страшно! Вибачиться, якщо вихопить Григор'єва з солодкого сну. Сьомка Григор'єв не спав. Надто карколомні події відбувалися у його житті нині, тому він просидів до ранку, креслячи на звичайному канцелярському папері схеми власного кар'єрного просування. — Льоха? — Григор’єв не дуже зрадів. — Хоч би зателефонував. — Сьомо, мені хана! — Усю дорогу Льошка вигадував причини, через які йому терміново треба виїхати з Рокитного, але зараз напруження скаженої ночі вилилося несподіваним одкровенням, і Льошка подумав, що це навіть на краще. Григор'єв всадив Льошку в м'яке крісло у просторій вітальні, поставив на журнальний столик пляшку коньяку і спитав: — Убив когось? Льошка проковтнув чарку коньяку і за дві хвилини розповів Григор'єву про події цієї ночі й усе, що їм передувало. — От, сука! — образився за друга Григор'єв. — І що тепер? Розлучишся? — Стиць! — Так… Розлучення — дуже погано для кар'єри. Комуніст, гарний сім'янин… Це — основа. — Сьома… Поможи з Рокитного вибратися. Ти хоч і головний ветлікар району, але твій вплив… — Ветлікар? — Григор'єв задоволено розсміявся. — Льохо, я вже місяць у других секретарях райкому партії ходжу. Льошка очі вирячив — невже? — Ну ти… жучара, Сьомо! — Но-но! — демонстративно суворо погрозив пальцем Григор'єв. — Я перспективний керівник! — Вітаю! Дідько! Давай обмиємо! Е-е-ех! А я без могоричу! — заметушився Льошка. — Сьомо. Так тепер — якщо твоя воля — ти ж можеш мене в районі пристроїти. Сьомка Григор'єв скривився, наче від зубного болю. — Рано, Льохо! Чи пізно… Льошка насторожився. Намацав у кишені стос грошей. — Сьомко. Ти ж не відмовишся допомогти старому другові? Сьомка почухав потилицю і почав. — Ти Важу Чараташвілі пам'ятаєш? — До чого тут Важа? — Льошка і сам скривився, наче зуби прихопило — не міг посміхатися Григор'єву, коли той воду варить, замість того щоб врятувати його. Падло! Сьомка підхопився, закружляв по вітальні, знову впав у крісло навпроти Льошки, озирнувся, як параноїк з манією переслідування, і процідив: — Та-а-ак, спокійно! Тільки тобі розкажу! По секрету. Ти Важу пам’ятаєш? Льошка кивнув. — Так от. Я ж розповідав тобі… Сів на півроку «хімії» через свою жінку. А у жінки батько — велике цабе. Витяг Важу, помирив його зі своєю дочкою, анулював його судимість і посадив Важу аж в обласний комітет.. — Партії? — спитав Льошка. Сьомка клацнув пальцями, мовляв, краще. — …Державної безпеки, — прошепотів. — КДБ? — вразився Льошка. — Льохо! Важа каже, це краще, ніж Ріо-де-Жанейро Бендера! — А мені що від того? — Тобі — нічого, — погодився Сьомка. — А я тоді Важі характеристику для суду писав. Мовляв, наскільки він високоморальна людина і все таке, — Сьомка розвів руками — вуаля! — І от! Згадав грузиняка про мужній вчинок Семена Григор'єва. Забирає мене звідси. У КДБ! Уявляєш? — Вітаю. Льошка почорнів і перестав сіпати у кишені стос з грошима. Не допоможуть гроші. Сьомка їде, а отже, свої проблеми Льошка вирішуватиме самостійно. Підвівся. — Гарний коньяк… Дорогий… — І пішов до дверей. Сьомка підскочив. — Льохо! Ну так карта лягла! Дай мені півроку в тому комітеті все рознюхати. Я тобі таку посаду влаштую — до кінця життя дякуватимеш! — Не зважай! — Льошка йому. Сьомка двері заступив. — Та не ображайся, як дівка! Ти ж усе розумієш. Тут я уже ніхто. Там — поки ще ніхто. Це я тобі по секрету про нову посаду КДБшну, а в самого ще — проблем і проблем… Важа каже, що краще б прийти у комітет з якоюсь справою… Ну, там зловживання якісь викрити. Чи звернути увагу колег на підозрілих громадян. — Шпигунів по степу ганятимеш? — сумно всміхнувся Льошка. — Чи встановлюватимеш особи тих, хто слухає радіо «Свобода»? — Радіо «Свобода» слухають усі, кому не ліньки, — відмахнувся Сьомка. — Мені потрібна важка артилерія! Пробити цей комітет раз і назавжди. Наприклад, зловити дисидента. Шкода, що ми не біля Карпат… Там дисидентів, кажуть, вистачає, а в нашому степу — самі колгоспники! Танці в клубі — і вся їм політика. Льошка похмуро глянув на Сьомку, уже торкнувся дверної ручки і раптом запитав: — А… кого за дисидента вважати можна? — Стиць! Ти що політично безграмотний? Невдячних покидьків, які ненавидять радянську владу! Вони складають анекдоти про Брежнєва… До речі, я один знаю… Потім розкажу — впадеш од сміху. Ще видають підпільну літературу, яка ганьбить наш лад і все таке інше. — І є такі? — цілком серйозно запитав Льошка. — Не знаю, — чесно відповів Сьомка. — Кажуть, на Західній є, а у нас більше жидами займаються. Льошка недобре примружив очі й тихо сказав Григор'єву: — А ти забери того йолопа, який до моєї жінки… І прізвисько у нього підозріле — «німець». Сьомка враз оцінив ідею, пожвавішав. — Ану йдемо, — потяг Льошку до вітальні. — Ще по одній. Випили. — Що потрібно, щоби німця запроторити за грати? — спитав Льошка. — Тю ти! Тю ти! — розхвилювався Сьомка. — Ну, компромат якийсь. — Який? Давай, Сьомо! Думай швидко! У мене часу нема. Хочу, щоб його сьогодні ж не стало! — Листівку з карикатурами на вождів. Чи заклики до повалення влади… — Та-а-ак! Малювати я не вмію, а написати щось зможу! — Очі у Льошки стали
Вы читаете Молоко з кров'ю
