Молоко з кров'ю

у відрядження мчуся, а ти, Тетяно, бібліотеку завтра не відчиняй. А я собі думаю — оце всі чоловіки однакові, голова малого Марусі теж не залишає! До матері повів. А це ж для жінки — така образа. Бідна Маруся! Сидить, мабуть, сама у хаті й плаче. — Ти про свою бібліотеку думай, а не про інших бабів… — А що про неї думати? Мабуть, голова ревізію хоче зробити… — Ревізію? — хмикнув німець. — І кого там рахувати? Щурів? — Нащо ти гак кажеш! — Нормально кажу. Як книжок не вистачить, ти усе на щурів спишеш. — У мене якраз діла у порядку, бо я… Глянув на неї з подивом. — А чого це ти мені про свої діла? У мене до них інтересу нема! Сама собі розказуй! На малих глянув — поснули на дивані без мамчиної казки. Переніс обережно до дитячої кімнати, світло загасив, двері причинив. Кожуха шукає. — Куди це ти? — бібліотекарка аж задихнулася — невже буде вистава?! — Не твоє діло. — Ти б гачка свого добре нагострив! — Якого гачка? — з-під окулярів на жінку з презирством глянув. — Та свого гачка! Ти ж на ставок? Ох і гарна риболовля взимку на ставку. Та ще вночі. Мабуть, гострого гачка треба мати, щоби рибу ту врешті зачепити! — Ти ото свого гачка, — у ніс Тетянчин тицьнув, — не суй, куди не треба! Витяг кожуха з-під Тетянчиного пальта, пачку «Пегаса» у кишеню вкинув… Буде вистава. Льошка переконався, що бібліотекарка побігла прямісінько до хати, хижо озирнувся, підняв комір дублянки, наче від того рокитнянці голови не впізнали б, і пішов провулком у степ, щоби з боку городу дістатися старої Орисиної хати. Там вона… Там Маруся. Чекає? Та чекає… Невідомо на кого. Відтоді як чоловік вдяг малого і повів до баби Гані, Марусю ніби прикувало до стільця в кухні. Вони пішли та залишили замість себе сто тривог, і ті тривоги не церемонилися, не соромилися, не тулилися по темних кутках — кружляли навколо Марусі, совали тарілками на столі, повсідалися на стільцях, тягли до неї невидимі липкі руки, і кожна — одна перед одною — намагалася заліпити Марусині вуста брудно-зеленою, аж коричневою, багнюкою. Стрепенулася. Озирнулася, наче власну кухню вперше бачить. — Та чого це я? — Руку до намиста приклала. — Хороніть моє щастя… — намистинкам уголос. А думки, наче змії, сплітаються, і вже не розібрати, що в тій голові робиться. «Похоронимо! — кричить щось чорне, як болото, нахабно і презирливо. — Закопаємо!» «Та тю на вас! Збережемо! Збережемо!» — червоні намистинки на те чорне сунуть, рветься нитка, і вже кам'яні червоні кулі котяться у болото, та не топнуть, стають усе більшими, більшими, і по тих кам'яних кулях мала Маруська дряпається, намагається вилізти з чорного болота, озирається, бо хтось- таки має допомогти їй, а з туману-кисілю Орися брови супить, ховає руки грубі, порепані, наче соромиться, та не до Марусі, а до розірваної нитки із плачем. Мовляв, оце вдруге нитка порвалася… — Та чого це я?! — Маруся встала. Стільці до столу поприставляла — порядок. За тарілки взялася… — Ну що, румунко. Прийшов, мабуть, час повинитися… Обернулася — Льошка у дверях стоїть. Лампочку, що в коридорі, заступив — весь у тіні. Темрявою окутаний. Холодний… Холодний, і жодної краплі тепла від нього не йде. Навіть очі й ті холодною ненавистю світяться. — Перед Богом повинюся. — На його холоднечу своєю кригою. — Так маю новину для тебе. Я тепер твій Бог! — Крок до неї ступив, з тіні вийшов, бачить Маруся — дровиняка у Льошки в руках, а на кілець дровиняки ганчірку намотано. — Он чого малого до баби відвів, — обпекла очима, спиною до нього ста \а і завмерла. Німець ще здалеку побачив, як світло у Марусиній кімнаті блимнуло, ніби злякалося, і згасло, наче вмерло. Стьопка поправив окуляри і озирнувся — нікого. Дійшов до голого бузкового куща, як завжди, закурив «Пегаса», подивився на Марусине вікно, а вітер раптом як закрутить — наче штовхав німця від вікна. Плечима знизав — що за дурня? «Пройдуся до ставків, — вирішив. — Хай вітер стихне. Все одно віконце зачинене». Два кроки зробив. «Йолоп! — вилаяв себе. — Як Маруся вікно відчинить, поки «Пегасового» вогника під бузком не побачить?! Морозяка ж… Змерзне». Німець повернувся під кущ, знову глянув на вікно — зачинене. Докурив, кинув недопалка під кущ і обережно посунув до дірки в огорожі. — Та хай. — шепотів. — Може, втомилася чи ще щось… Цукерку покладу та піду… Сніг рипів під ногами, гола вишня під Марусиним вікном тряслася. Стьопка став під вікном, витяг з кишені цукерку і поклав на підвіконня. — Чуєш, Марусю… — прошепотів у зачинене вікно. — Уже сьогодні був поклав тобі цукерку, це вдруге… Вибачай… Піду. У темному вікні промайнула чорна тінь. Стьопка напружився, поправив окуляри, вдивився у вікно. — Не спиш? — прошепотів. У відповідь — ані звуку, ні руху. Завмерло все. Мотнув головою мовляв, та добре, піду, не тривожитиму… Крок зробив і закляк: за спиною з тихим рипінням відчинилося вікно. Стьопка обернувся і чогось перелякався. Та що це Маруся?! Вікно відчинила і наче пішла кудись. Тихо, чорно… Зняв окуляри, протер скло. Знов начепив на носа — нікого біля вікна. — Щось не те. — перелякався ще більше. Ближче підійшов, зазирнув… Край вікна стояла нерухома темна постать, і в непевному місячному світлі німець побачив головне — важке червоне коралове намисто на шиї. — Марусю — всміхнувся. Темна постать рвонулася до вікна, нахилилася до німця, вхопила його за грудки і втягнула в кімнату. Від неймовірної швидкості цього ривка Стьопка інстинктивно заплющив очі, серце втекло у п'яти. Хтось сильний та дужий поставив його на ноги посеред Марусиної кімнати, трусонув за грудки. Німець розплющив очі і жахнувся — перед ним стояв Льошка. Голий. У самих трусах і кирзових чоботах. А на шиї… намисто коралове. — Ось я… Твоя Маруся… — прошепотів, а німцю — грім у вуха. Найперша проста думка, що виникла у Стьопчиній голові, — Маруся мертва. Нема Марусі… — Де вона? — крикнув. Рвонувся. Льошка не зміг утримати. —