а він би їй за те… У журнал глянула. Та, приміром, шубу попросила б. З кроля. Чи — на курорт. Чи — у шубі з кроля та на курорт. Біля порога — шурхіт. Бібліотекарка згорнула журнал, на двері з осторогою — кого принесло? Зачинено! Бібліотека до сьомої працює, а тепер уже… На годинник подивилася. Оце так! Запрацювалася, аж через край. Якби не той німець, давно дома була б. — Тетяно? — Льошка зайшов до бібліотеки, навіть не привітався. «Бидло колгоспне!» — по думки огризнулася бібліотекарка і вкотре пошкодувала, що Поперека поряд нема. — Зачинено уже, — обережно так. — Оце додому вже збираюся. — Ходи сюди1 — Льошка стояв біля відчинених дверей. Зачиняти їх і не думав. Тетянка придивилася до обличчя голови — чорне! Наче ото у вояка, що махав, махав шаблею, всіх ворогів поклав, але й усіх друзів втратив, і так йому тепер гірко та сумно, бо й помститися за загиблих друзів уже не може, — нема ворогів, тільки страшна, як смерть, самотність. Бібліотекарці раптом стало страшно. «Порішить мене зараз і все! — перелякалася. — А що! Йому все з рук зійде. Голова, член партії… Скаже, що то не він. і ніхто ж не присікається… А я йому давно поперек горлянки. Бач, набрехала про Маруську, а він тепер казиться. Вб'є Точно вб'є». — Ль… ошенька… Товариш голова… — забелькотіла. — Тільки не вбивай. Ну, збрехала… Збрехала про твою Маруську… І Стьопу свого. Що хочеш роби. Можеш мене того… зґвалтувати. Чи за згодою сторін… Я не проти. Я таке умію… Тобі сподобається! Тільки не вбивай. Ну брехуха я, брехуха! Через таке не вбивають. — Замовкни! І ходи сюди, — повторив Льошка тихо та грізно. Тетянка од страху затулила рота рукою і на ватяних ногах рушила до голови. — Слухай і не перебивай, — повів далі Льошка таким самим моторошним тихим голосом. — Зачиняй цю канітель… Бігом додому. Німцю скажеш таке: голова, мовляв, у відрядження подався, малого Юрка до матері відправив, а Марусю у погріб… кинув… у кухні під підлогою…. Усе зрозуміла? Тетянка перелякалася ще дужче. Заніміла. — Повтори, — наказав Льошка. — Голова… у відрядженні. Юрко у Гані… Маруся… — Смикнулася. — Що? Правда, замкнув у погребі?! — Пішла! — гаркнув і вийшов на поріг. — Хай година мине… Чи трохи більше… Потім скажеш, зрозуміла? Бібліотекарка врешті зрозуміла інше: її ніхто вбивати не буде. Ґвалтували, на жаль, теж. — Та біжу, біжу, — метушилася, замикаючи двері бібліотеки на важкий навісний замок. — Льошо! Скажи… Скажи, бо ж у нас одна біда на двох! Скажи… Невже правда? Невже твоя Маруська і мій Стьопка… — Ти дітьми своїми краще б так цікавилася, як ото моєю Марусею! — Пішов геть. — Так я того… Задля діла… Задля діла! Якщо ти їх підозрюєш… То нащо про погріб казати? — Біжить за ним, аж підскакує. Льошка зупинився і сказав так само, як німець: — Як це? — Ну… Як вона в погребі, то він її начебто визволяти прибіжить… І що в тому поганого? Викрутяться! От побачиш — викрутяться! — аж захлинається. — А якщо вона одна вдома та на постелі розляглася… — І замовкла, бо так голова на неї зиркнув, аж кишки скрутилися. Оченятами закліпала, до нього заглядає — То як мені казати? Як? Зітхнув тяжко, наче горою його привалило. — Не кажи про погріб… — А-а… Так, виходить. — Іди вже! — ніби хльоснув по щоці. — Іди… Бібліотекарка — задки, задки. — А про постіль… Про постіль казати? — Звідки б тобі про це знати? Га? Нічого не казати. Йшла додому, побачила, як голова сина до матері відвів, бо. у відрядження І все. — Льошо… Чуєш! Візьми мене… собі на поміч… їх… вбивати! — Іди геть, потворо, бо й додому не дійдеш! — замахнувся на бібліотекарку. Та хіба вперше Тетянку ображали? Пропустила повз вуха, бо аж дух їй забило од цікавості: що ж голова за страшне діло серед ночі замислив? Га? Ой-йой, хоч би одним оком глянути! Хоч би одним оком. — Льошо! Льошенько! Ти ж їх не вб'єш? Голова схопив Тетянку за грудки і процідив: — І щоби мовчала мені, як та риба, якою тебе твій німець од самого весілля годує! Тетянка припхалася додому така збуджена, що це помітили усі — і чоловік, і діти. Восьмирічна Ларочка кинула книжку, підійшла до матері: — Мамо! Тебе хтось образив? — Мене? З чого це ти взяла? — Ти червона і трусишся, — поставила діагноз мала Ларка. — Мороз! Такий мороз, доню… — заметушилася. Пальто зняла, до вішака — а на ньому Стьопчин кожух від талого снігу мокрий. — О! — Ларочці. — А наш тато теж десь по морозу бігав? Німець прасував близнюкові труси та майки. — Тихіше про свій мороз! Малих розбудиш! Тетянка обернулася до дивана, на якому терли оченята трирічні Надійка і Любаня. — А вони і не сплять, мої янголята! — рвонулася було до дівчаток, та німець так на неї зиркнув, що передумала. На табуретку біля дивана всілася. — Швиденько, дівчатка! Швиденько! Оченятка заплющили, а мама вам казочку розкаже… Німець з підозрою подивився на жінку. Щось нове? Зазвичай прийде, на малих рукою махне байдуже, мовляв, вошкайтеся тут самі, як того хотіли, і завалиться спати. — Казочку! — заплескали у долоньки дівчатка. — Лягайте! Вкривайтеся! Очі заплющуйте! — командувала Тетянка. — А тепер слухайте… Цю казочку розповіла мені… Ларочка позіхнула і насупилася: — Я не хочу слухати казку! Я хочу спати. Тетянка махнула рукою — йди вже Барбулячка мала! От, здавалося б, перед Ларкою в неї ніякої провини немає, але старша донька найбільше противилася матері. Ларочка пішла до дитячої кімнати, де тулилися одне до одного три ліжка. Німець склав попрасовані дитячі речі і сказав: — Іди собі! Сам малим казку розкажу! — Та добре, добре… — закрутилася на табуретці. — А то і я могла б. Мені завтра на роботу не йти. Встигну відіспатися. — І чого ж це тобі на роботу не йти? — Голова наказав. — Як це? — Сама не знаю. Тільки-но… Йшла з роботи, Олексія батьковича перестріла. З малим. Він Юрка до баби Гані відводив, оце і перестрілися… Каже — зараз
Вы читаете Молоко з кров'ю
