того оце в інституті мозок парять, щоби потім ними, людьми з вищою освітою, крутили якісь там обставини. — Це аксіома, друже! — запевнив і помітив на підлозі кухні такий собі тазик. І щось у тазу плаває. — Замість сковорідки зійде, — зрадів Григор'єв, відчинив вікно, виплеснув за вікно з тазика усе, що там було, поставив його на газ і вкинув два яйця. І тільки вони з Льошкою почали по черзі колупати яєчню з тазика картонним квитком, як до кухні увійшов грузин Важа Чараташвілі з паралельної групи і перебив апетит. — О! Моя таз! — сказав, побачивши, як Льошка з Григор'євим схилилися над тазиком і по черзі щось з нього вкидають до рота. — Бери! Нам твій тазик уже не потрібний, — не розгубився Григор'єв, доїдаючи останній шматок яєчні. Важа Чараташвілі взяв ще гарячий таз, знизав плечима. — А де мій шкарпетка? А?! — І сам загарячкував. — Де мій шкарпетка, я вам питати?! А? У цей тазик мій шкарпетка плавав, чекав, поки я його прати зберуся. А?! Льошка відчув, як нудота підступила під горло. — Григор'єв, я тебе порішу! — простогнав і бігом до туалету. Ледь устиг. Від спогадів не знудило, натомість — тепло світле. Е-е-ех, гарні часи були! Безтурботні. Льошка обняв Сьомку Григор'єва. — Як тебе сюди занесло, чортяка?! Григор'єв — не змінився — за життя говорить, одночасно з шухляди два штофи на стіл, банку з медичним спиртом, голову у двері висунув. — Нас не турбувати! — Сьомко! Когось із наших зустрічав? За півгодини спирт без закусі прикінчили, розм’якли, як морозиво на сонці, попливли — посмішки сентиментальні, очі вологі. Обнялися. — Важу пам'ятаєш? — Яєчню? — Льошка йому. Як розреготалися. — Зараза… Я через нього собі кар'єру зіпсував! Оце вимушений був на цю лікарню погодитися, а я ж уже в облвиконкомі відділ капітального будівництва очолював… — І що тобі Чараташвілі поганого зробив? — Мені нічого. Собі. Женився, дурник. Весілля королівське закрутив… Ну, грузин — одне слово. А на ранок знайшли його молоду дружину побиту і зі зламаною ногою. — Та він що, здурів? — Як його міліція не допитувала — мовчить і край. А та його… молода, теж як риба. А як стало питання, що нашого Чарату посадять до чортів собачих, він мене до слідчого ізолятора викликав… Попросив, аби я написав на нього добру характеристику, мовляв, раптом менше дадуть. Я йому кажу: «Чарата, чорт забирай! Як я можу написати, коли ти не при розумі. У перший день сімейного життя ледь дружину не прибив». Ну, він мені і розколовся — каже, вийду — взагалі уб'ю її, бо клялася, що незаймана, а сама… Каже, ані краплі крові з неї у першу шлюбну ніч не пролилося… А грузини ж, вони гарячі… Коротше, написав я… А у тої дружини Чаратиної, як виявилося, батько — велике цабе, і він… Григор'єв вів далі. Льошка п'яно захитав головою і зупинив його. — Сьома, скажу тобі як другу… Всі ті балачки, що у незайманих обов'язково кров повинна бути, — повна дурня. Може, й інакше бути. Григор'єв подивився на Льошку, як суворий професор дивиться на нерозумного учня, і категорично заявив: — Ні, друже. Інакше бути не може. Це я тобі як лікар кажу. — Який ти лікар? — обурився Льошка. — Економіст. Як і я. Бухгалтер! — Та-ак! Вибирай слова! Я — керівник! Я відповідаю за кожне своє слово. Льошка раптом почервонів і запитав Григор'єва з сумнівом: — Думаєш, інакше бути не може? — Однозначно, друже. А що? У когось проблема? — п'яно посміхнувся. — Тоді вставай, побігли виручати людину з біди! Все одно через гада Чараташвілі тут скнію. Хоч розважимося. Чуєш… Жінка Важі тепер на «хімію» йому листи любовні пише. І він ій. А я через них коровам хвости кручу! І де справедливість?! Справедливості не було. Хоч як не намагався Льошка на пару з Сьомкою Григор'євим напитися до безпам'ятства, щоби жодний сумнів не гриз душу, та лихі питання наче насміхалися: невже Льошка такий наївний — повірив на слово своїй красуні Марусі й оце досі вірить, що буває інакше?! Льошка повернувся в Рокитне, занурився у роботу, як у марево, та сумніви не відступали. Якось спробу вав заговорити з Марусею про ту першу ніч, та жінка якось дивно знизала плечима і відповіла майже словами Сьомки Григор'єва: — Що? У когось проблеми? Так біжи, виручай! Ти ж голова, тобі чужих справ у Рокитному немає. Чужих справ?! Льошці — скіпка у серце. Зі своїми б розібратися! Ні, досить. Досить терпіти Марусині примхи. Жорсткіше треба бути. Чоловіча рука. Слово — закон. Не подобається — йди під три чорти! Раз навіть зачинився у конторі та спробував накидати план: 1. Прийти додому не пізніше від восьмої вечора. Вимагати, щоби їсти було. З собою всадовити, і хай сидить, поки він вечерятиме. 2. Після вечері Марусю на диван всадовити і хай телевізора дивиться. Чи з малим книжки читає. 3. Юрка спати вкласти. 4. До спальні Марусю затягти і так викрутити, щоб кохала його до нестями. Подумав хвилинку, дописав: «І так — кожен день!» Прочитав і виматюкався. — Оце б Попереку так жити! Я не зможу. План на шмаття розірвав, та усе частіше став навідуватися до хати несподівано серед дня. — А чого не зателефонував з контори, що ідеш? — дивувалася Маруся. — А то — сміх. Установив телефони, а сам лякаєш мене. — А чого тобі лякатися? — скаже. — Чесній жінці лякатися нема чого. Глянула на чоловіка з-під лоба. — Та кажи уже, що тебе гризе? Бачу ж — крутишся, як лихий серед добрих. І якось Льошка не втримався. — Маю аргументи, Марусю, що ти мені вже використаною дісталася… — сказав і сам вразився, як паску дно звучало те «використана». І ще більше розлютився. — Якою?! — Маруся червоними плямами вкрилася. — Ану повтори. — Та був у тебе хтось до мене, — крикнув. — Чого дивишся?! Давай уже! Признавайся! Маруся пропекла Льошку чорними очима, стисла губи і повернулася до дзеркала. Дивиться на себе, намисто червоне коралове пальцями гладить, і Льошка по очах її читає — зараз! Зараз Маруся з думками збереться… Зараз! Не
Вы читаете Молоко з кров'ю
