біля неї сумувати — справ у колгоспі вистачало. За місяць Маруся потроху почала на нову хату навідуватися — прибере, їсти наварить, з нових м'яких меблів пилюку збере, а на ніч знову-таки до старої хати. — Впадеш, коли отак весь час туди-сюди бігатимеш, — Льошці вже набридли жінчині викрутаси. Місяць минув, посумувала та й годі. Треба далі жити. — У маминій хаті й машинка швейна, і малого до дитсадка зручно, і видно той дитсадок з вікна. Якщо щось трапиться — за мить прибіжу, — вона йому. — Все одно тебе у новій хаті до ночі нема, так чого мені там скніти? Льошка потилицю почухав і був би обов'язково знайшов аргумент на користь нової хати, та з вулиці вже водій гукає: — Олексію батьковичу! У конторі ланкові зібралися. Ви ж самі наказали… — От йо… — на жінку рукою махнув і побіг. І чого після того Марусі у новій хаті скніти? Німця після Орисиної смерті і тільки здалеку бачила. Сяде той на лавці біля своєї хати, «Пегаса» засмалить і дивиться у землю. — Не треба ти мені тепер, німцю, — прошепоче. — Пішла мама, наче щастя за собою геть начисто вимела. А намисто все одно до грудей притисне і прислухається, наче мусить воно їй таку щиру пораду дати, що враз очі відкриються. Мовчить намисто, чи то Маруся глухою стала. Час взявся рани гоїти — то Юрковим сміхом розрадить, то над новим платтям для сусідки змусить так попотіти, що й усі погані думки забуваються. А то баби новину принесуть. — Марусю! Чула? Кажуть, німцева Тетянка двійко дівчат народила, так німець ледь її з хати не вигнав! Отакий підлий чоловік! Отака гнила натура! Чула? Восени Тетянка знову швиденько і майже без болю народила двійко дівчаток-близнючок. Просто у Барбуляковій хаті й народила І диво! — одна білява, аж руденька, друга геть чорнява і — прости Боже — горбоноса. Німець з бригади додому прийшов, байдужим оком на немовлят глянув. — А… Уже й повискакували. — Степане. Я розумію… Стільки дівок у хаті… Караул! — поспівчував Тетянчин батько Тарас Петрович і запропонував: — Хочеш, у загородку підемо? У мене там заначка є… На випадок усіляких життєвих трагедій. — Самі туди йдіть. І жінку свою з собою забирайте, — глухо відповів німець, і хоч як Тетянчина мати не хотіла біля онучок лишитися, так сказав, що поперек мовити не посміла, мовчки забралася. Залишилися самі у хаті. П'ятирічна Ларочка малих бавить. Тетянка, як той істукан, сидить і знай головою хитає. Стьопка проти неї сів. — Що робитимемо, жінко? Тетянці у голову дурне кинулося. Очі витріщила, губи копитом викрутила. — А що робити? Наштампував мені дівок, ще й питаєш?! — вишкірилася. — Та ти геть дурна… — здивувався німець. — Я дурна? Це ти дурний і вже помреш дурним! — розійшлася. — Твої дівки! Твої, так і знай! — І яким же вітром мої? — А спав! Спав як мертвий, а я під тебе підлізла… Полоскотала, ти і встав, наче з попелу, а очей не розплющив. Навалився на мене, геть усе зробив, аж між ноги потекло. Отак, Стьопочко! — Он як ти заговорила. — Очі під окулярами примружив, встав важко. — Та я не те що уві сні, я навіть під наркозом до тебе на кілометр не підійшов би, коза драна! — Що?! — Підскочила, аж трясеться. — Бидло колгоспне! Селюк гнилий! Це я «коза драна»? Та у мене такі чоловіки були… Начальство! Тобі й не снилося! — Ото й котися до свого начальства! А Лара зі мною лишиться, бо ще навчиться у тебе того паскудства! Мала Ларка від немовляток відірвалася і сказала батькам серйозно: — Я із сестричками бути хочу! Німець плюнув, вхопив «Пегаса» і пішов з хати. За хвилину Тетянка біля нього на лавку всілася. — Стьопочко! Прости мене за все. Клянуся Ларочкою, ніколи тебе не зраджу. Що хочеш, робитиму, але твоє прощення заслужу. Тільки не кидай мене. Чуєш? Не кидай. Сором же. А я. А я щось придумаю. Щось таке придумаю, щоби тобі нічого очі не різало. — Та ти у нас на вигадки швидка, — відповів і тільки назавтра зрозумів, що мала на увазі бібліотекарка. Наступного дня додому повернувся пізно. На бригаді хлопці зачепили німця і потягли до сільпо, горілки накупили і влаштувалися «обмивати» німцевих близнючок за конторою, де ще Старостенко заради якоїсь примхи зручні дерев'яні столи з лавками поставити наказав. — Давай імена їм попридумуємо, — запропонував німцю тракторист Славко. — Ми не алкоголіки оце задурно пити. Хтось із бабів причепиться, а ми їм — лясь! Пішли геть! Ми тут над іменами саме мучаємося! — Добре, що дівок двоє, — сказав беззубий дід Нечай, якого давно на пенсію вигнали, та він щодня на бригаді товкся. — Чому? — запитав похмурий Стьопка. — Довго пити можна… Дід Нечай не дарма життя прожив, знав, про що казав, бо уже й собаки рокитнянські гавкати кинули, а за конторою — усе балачки. — Дуся і Люся! — постановив Славко. — Дурне! — хитався дід Нечай. — Рита і Віта. — Хоч Білка і Стрілка, — підвів риску німець, важко встав, окуляри поправив. — Добре… — Що «добре»? — не зрозумів Славко. — Добре, що хоч вам від того добре, — відповів німець і пішов геть. І не подякував оце добрим людям, що цілий вечір заради нього мучилися, імена вигадували, взагалі — страждали і раділи за нього. — От німчура! — образився дід Нечай. Стьопка ввійшов у хату і перше, що побачив, — заплакані Ларчині оченята. — А чого це ти не спиш? — спитав. — Малим дівчаткам давно спати час. Ларочка побачила батька, розревлася і кинулася до нього. — Татко! Нема у мене сестричок… — Як це? — здивувався німець. — Назад у мамку вскочили? — Померли, померли… — ще дужче заплакала мала. — Як це? — розгубився німець. — А мати де? — Плаче у спальні… — захлиналася руда Ларочка. Німцю — серце в п'яти. Протверезів, наче хто його головою в колодязь. Малу обережно відсторонив та — до спальні. Увійшов, серце калатає, слово мовити боїться. «Та як це? — думки, як та мошкара. — За що? Хоч і чужі, та невинні… їх, бідолах, ніхто не питав, чи вони тут кому потрібні. Вискочили собі і жити хочуть. Як це?»
Вы читаете Молоко з кров'ю
