здавався. Тетянка було подумала — місяць покрутиться і сам відступиться, але минув місяць, другий, третій, а Стьопка знай крутиться біля близнючок. Ларочку зранку до дитсадку відправить, дівчаток нагодує, до грудей — і на бригаду. А там уже й звикли. — О! Німець з Білкою та Стрілкою! Була проблема. Ніяк не міг Стьопка дівчаткам імена придумати. Тетянка увечері з кутка голос подасть: — Уже посміховиськом став на все Рокитне. Носишся з тими дітьми, як дурень з писаною торбою, а й досі вони у тебе безіменні. — Не твоє діло, — виплюне. Раз дітей вклав. «Пегас» у кишеню, кожуха накинув і пішов поночі вулицею. Зима вже крутила завірюхами, заганяла людей ще вдосвіта у теплі хати, і тільки чорні ворони не лякалися морозів, знай греблися у снігу, мов ті кури. Німець під голий бузковий кущ став, на старі недопалки під ним глянув. — Оце закрутило… Ціле життя біля Марусі не був. І навіть не знає, чи тут вона, чи у новій хаті на іншому кінці села. І вікна не відчинити — не той сезон. Геть село снігом укрило. Намацав у кишені цукерку — всміхнувся. Дістав її і кинув у вікно. Цукерка вдарилася об скло і впала під вікном у сніг. — Хоч так, — уголос. Аж вікно — рип… Задихнувся німець, розпирає груди од радості. Зігнувся, до дірки в огорожі чкурнув, на подвір я проліз, до віконця, до віконця, як до води живої душа спрагла. Перш за все цукерку з снігу взяв, у вікно зазирнув — нічого не видно. Наче й рипнуло, а оце підскочив — зачинене. Руку до очей приклав: чи є хтось живий у старій Орисиній хаті? А у кімнаті біля вікна Маруся намисто коралове до грудей притискає. — Отак і будеш до смерті заглядати, німцю, — шепоче. — Ніщо тебе від мене не віднадить. Віконце ледь прочинила. Стьопка насторожився. — Маруся?.. — Німцю, ти коли своїм малим імена вигадаєш? — чує. — Маруся. — і сміється, і сумно — Марусю, чуєш… Ох і важко, як довго тебе не бачу. Вікно відчинила. — Не барися, бо геть змерзла. І не спитав, чи там є хто у хаті, чи не підведе часом Марусю. Де там! Пірнув, мов у безодню. Хоч би хвилину поруч побути, хоч би торкнутися щоки, провести важкою долонею по спині чи просто… просто — хай вона дихає, а він слухатиме. — Як дівчаток назвеш? — спитала. — Чужі вони. — гірко. — А чого ж носишся? — вона йому. — У сироти хотіла здати. — Он як! — аж потемніла од гніву. — Лиха… Лиха жінка. Махнув рукою, мовляв, та нічого, якось справлюся. Усміхнувся їй: — Марусю… Я оце хотів їх Маріями назвати: щоби, виходить, біляву Марійкою звали, а чорняву — Марусею. Розсміялася, голову йому на плече поклала. — Ні, Стьопо, долю не обманеш. Не буде для тебе у світі інших Марусь. Одна я. Єдина… — задумалася. — Назви їх Надія і Любов. Наступного ранку бібліотекарка до світанку вискочила з хати, бо обіцяла допомогти матері відвезти у місто на базар яєць, сметани та сиру домашнього для продажу. До хвіртки дійшла — а що це за сліди з двору по чистому білому снігу? Не інакше, як злодюжки поживи шукали. Пішла по слідах. На вулицю, по вулиці у бік ставків, озирається — хтось під бузковим кущем стоїть? Відвернувся, цигаркою димить. Придивилася й остовпіла — так це ж Стьопа її, чоловік законний. Підійшла тихо, зі спини кахикнула. — Стьопочко… А чого це ти посеред вулиці. Озирнувся. Наче злякався. Чи привиділося Тетянці. — Зі ставка йду. Покурити зупинився. — А-а-а-а… — та озирається. Біле… Біле скрізь. Чистим снігом, мов простирадлом усі гріхи прикриті. Тільки під Марусиним вікном натоптано. — А я оце… — до нього, Зиркнув. — Нецікаво мені твоє. — І пішов до хати. Льошка давно змирився з дивним Марусиним уподобанням — старою материною хатою — і навіть знаходив у цьому безліч переваг. Принаймні, коли після важкого дня голова повертався до нової хати напідпитку, а випивати з суто виробничих причин доводилося майже не щодня, жінка не довбала, і Льошка подякував жінчиній упертості: добре, що свого часу Маруся навідріз відмовилася продавати чи дарувати колгоспу стару Орисину хату. — Краще Юркові буде, — сказала тоді. Льошка навіть віднайшов таку собі романтику в їхніх з Марусею стосунках. Заскочить серед біла дня до старої хати, Марусю обніме, та його приголубить, нагодує, і він поскаче далі у справах. Хіба не романтика? Та якось занесло Льошку в справах до районної ветеринарної лікарні. Бач, щеплення худобі зробили, а довідку для звітності не дали, і довелося голові кидати колгоспні справи і власною персоною вибивати ту довідку, бо вже й ветеринара посилав, і заступника, а в районній ветлікарні, бач, ніяк часу для рокитнянців знайти не можуть. — Льошка?! Ординський?! — Головний лікар районної ветлікарні побачив Льошку і просяяв. — Сьомка? Григор'єв? — Льошка одразу впізнав студентського товариша. Сьомка! Григор'єв, чортяка! Разом з даху на п'ятий поверх жіночого гуртожитку, преферанс до ранку. На щиглів. А як «шпори» з політекономії у трусах ховали. А того… Івана Фомича, професора, що читав історію партії. «Як Івану Фомичу в дупу вставили свічу. Ти гори, моя свіча, за здоров’я Фомича». Взагалі-то віршики про Ілліча складалися, але і вони з Григор'євим недурними були. Ще на третьому курсі заприсяглися, що зуби обламають, а до обкому партії кар'єрними сходами видряпаються. А яєчня… Яєчня! У гуртожиток п'яні припхалися після опівночі, їсти хочеться — спасу нема. А їсти теж — нема. На вікні у кімнаті два яйця сирих і картонний залізничний квиток. Льошка хотів сире яйце випити, а Григор'єв, зараза, уперся — яєчню засмажимо. Взяли ті два яйця і картонний квиток замість ложки, бо справжня ложка теж кудись поділася, поперлися на кухню. Темно, хоч око виколи. Точно, якась сволота лампочку на кухні викрутила і у своїй кімнаті вкрутила. Та нічого. Газ увімкнули, тепер би сковорідку знайти. А — нема сковорідки! Усе проти них. І проти яєчні. Льошка вдруге запропонував яйця сирими заковтнути, та Григор'єв пояснив: не можна відступати перед обставинами, інакше обставини будуть їхніми життями гратися, а вони не для
Вы читаете Молоко з кров'ю
