змовчить, відповість. Льошка чекав чого завгодно — і що впаде перед ним на коліна і благатиме, щоби простив, і що, навпаки, розмахнеться і спробує дати йому дзвінкого ляпаса, та він її руку перехопить і все одно вимагатиме правди. Та Маруся вкотре роздивилася своє відображення і сказала через плече, навіть не обернувшись до чоловіка: — Пішов геть з моєї хати! — Що?! — не повірив Льошка. Маруся поправила намисто на грудях і пішла до дверей. — Як з сільпо повернуся, щоби і духу твого тут не було! — Ах ти ж… — підскочив, за руку Марусю вхопив. — Кажи! Кажи правду, бо зничтожу! — Треба було під хрестом на правду заприсягатися, а не у сільраді підписи ставити! — вирвалася. — Ти мені на те дурне вінчання розмови не переводь! Я тебе за інше питаю! — А за інше я перед Богом відповідатиму, а не перед тобою! — двері відчинила і пішла. Льошка за нею, а біля хвіртки уже директор рокитнянської школи товчеться. — Олексію батьковичу! А як з книжками? Дасть колгосп на книжки грошей? — Вам що, у бібліотеці книжок не вистачає? — гримнув. — Не вистачає! Як не вірите — самі перевірте. — І дає Льошці папірця. — Ось список необхідної літератури. Того ж дня Льошка зателефонував до рокитнянської бібліотеки і, чисто як колись Поперек, сказав бібліотекарці неоднозначне: — Тетяно? Щоби на місці була! Йду до тебе з перевіркою. У порожній бібліотеці зависла курява, наче Тетянка спеціально поперекладала книжки і ті обурилися, що потурбували їх дарма, зашаруділи сторінками, здійняли пилюку. — Оце, виходить, твоє господарство, — обдивився Льошка. За всі роки свого рокитнянського життя він жодного разу тут не був. А нащо? Додому газети виписував — «Правду», «Радянський спорт». І журнал — «Тваринництво». Бухгалтерка як до родичів у Молдавію моталася, так обов'язково звідти книжки привозила. Вже ціла книжкова шафа у новій хан заповнена, тільки читати нема коли. Нічого… Юркові будуть Марк Твен із Достоєвським. — Оце, виходить, твоє господарство, — повторив і поклав перед бібліотекаркою на стіл папірець з переліком літератури, необхідної для школи. — Ану, глянь, Тетяно! — наказав. — Є такі книжки? Тетянка пробігла очима список. — І заглядати не буду, так знаю. Нема, — відповіла. — А що тоді тут є? — роздратувався. — Дивлюся, людей повно… Всі аж рвуться книжки читати. — Та чого… Заходять іноді. — І що читають? — Для годиться спитав, бо уже все з'ясував і зрозумів — доведеться з колгоспної каси дітям на книжки грошики виймати. Тетянка зрозуміла своє — про бібліотеку більше не йтиметься, тож з теплого місця її поки що ніхто не турне. очима у вікно стрільнула — хай би нікого до бібліотеки не принесло. — Знаєш, голово, — сказала, — а в нас із тобою одна біда на двох. Льошка на бібліотекарку зверхньо зиркнув, всміхнувся пихато — що ти мелеш, жінко?! Яка у голови з бібліотекаркою спільна біда може бути? — То, може, вирішиш її за нас обох?! — навіть не поцікавився, про що мова. І вже до дверей, геть з пилюки бібліотечної. — Стьопка мій… Німець. До твоєї Маруськи бігає, — встигла випалити. Льошка як взявся за дверну ручку, так і закляк біля неї. До бібліотекарки обернувся, та думала — от зараз голова гнівом зійде, усе чисто в неї розпитає і таку карусель румунці з німцем влаштує, що все Рокитне здивується. Льошка обернувся та як розрегочеться. — Німець?! До моєї Марусі?! Та ти забери у Стьопки окуляри, на носа свого горбатого начепи і роздивися свого німця! На нього і баба Чудиха не гляне, не те що моя Маруся. Оце тільки тебе чорт поплутав. Теж мені! Знайшла Казанову в Рокитному! — Щоб я здохла! — відчайдушно вигукнула ображена Тетянка. — Та живи… — відповів, на Тетянку зневажливо глянув. — Тобі б діло якесь, а то німець твій і з дітьми вошкається, і по господарству, і на бригаду встигає А ти отут сидиш цілими днями та пилюку на спідницю збираєш. І пішов. Тетянка почервоніла од гніву, за головою на поріг бібліотеки вискочила. — Під бузок біля двору глянь. — А що там? — Льошку вже не смішили Тетянчині вигадки — дратували якого біса причепилася? — «Пегаси» одні. От ти, голово, що куриш? — «Родопи». — А німець — тільки «Пегаси». Ти піди, піди! Глянь під той кущ! І цукерки їй носить. «Кара-кум»! Платить, виходить, за те, що дозволяє… — Ану цить! — гримнув Льошка. — Стули писок, жінко! Ще раз почую… — убив її поглядом. — Сама побачиш… Увесь день Льошка підганяв час. Нараду з тваринниками закінчив, на годинник глянув — рано. З бухгалтером три години баланс зводив, на годинник глянув — рано. З директором рокитнянської школи перелік літератури трохи скорегував у бік зменшення, на годинник глянув — рано. Ще рано! Під вечір зайшов у сільпо. — Галино, дай ліхтарика! Завтра гроші принесу, бо сьогодні не взяв із собою. Продавщиця знайшла ліхтарика, хоч на прилавку не було, дві батарейки. — Нащо тобі ліхтарик, голово? Заблукати боїшся? — Тобі яке діло?! — гаркнув і пішов до контори — рано ще, рано. Засидівся, аж заснув. Прокинувся, на годинник глянув — друга ночі. «Аби не пізно!» — подумав. На вулиці мело. Перед конторою поряд із сільпо перелякано блимала одна на все Рокитне лампочка у вуличному ліхтарі. Льошка щільніше закутався у довгу дублянку і пішов до старої Орисиної хати. «Бути не може! Не може!» — плигали думки. Суцільна темрява вулицею не гуляла — з хат линуло м'яке світло, кидало на подвір'я мерехтливі відблиски, наче запевняло глуху ніч, що немає їй ходу до теплих людських осель, де вона нікого не заморозить холодом, не залишить самотнім і нещасним, бо кожний, хто лютої зимової ночі постукає у розігріту вугіллям чи дровами хату, обов'язково знайде у ній і для себе життєдайне тепло. Хоча б до ранку. Льошка місив сніг, аж доки не зупинився біля великого, як дерево, бузкового куща — голого, темного, ніби нічне царство, тремтячого, та не слабкого. Глянув на вікна старої Орисиної хати — онде Маруся ходить, над шкіряним диваном схилилася, сплячого Юрка по
Вы читаете Молоко з кров'ю
