Молоко з кров'ю

вели, бо Льошка вечеряти зібрався. Він — спокійний, бо хоч і турбот через край, та всі приємні, — погодився. — Добре. Зроблю собі кабінет у малій кімнатці де Орися жила, — каже. — Головне, що тепер ми, Марусю, точно не розлучатимемося. Тільки ложку до рота, Юрко до кухні на одній нозі скаче. — Мамо! Мамо! Диво! — Яке диво? — розсміялася Маруся. Юрко підскочив, зупинився і простягає Марусі «Кара-кум». — Дивись, дивись! На підвіконня знадвору хтось цукерку поклав! Льошці очі кров’ю залило бібліотекарка язиката у тій крові бреше: «І цукерки він їй носить! "Кара-куми"! Платить, виходить, їй за те, що дозволяє…» У кухні тихо стало, мов невидимий могутній диригент обережним жестом наказав — помріть усі, хто лиш пискне. Льошка спробував підвести на Марусю очі — не зміг. Вії чавунні, з десяток скіпок у серце штрикають. — Так ти вікно відчиняв? — наче крізь вату чує Марусин голос. — От бешкетник, їй-богу! Застудишся… — Мамо, я подумав, що це ти поклала! Як завжди! — з такої ж далечині чує Льошка впертий голос сина. — А ти ж надвір не ходила. Так? Ти з татком у кухні була, а я у кімнаті. Не було цукерки, а потім… з'явилася. Правда, диво? — Ой, синочку! Мабуть, то вже дівчатка до тебе заграють…..Цукерки тобі носять, — чує Льошка тихий Марусин сміх. — Ну й дурні! — розсердився Юрко і знову побіг до кімнати. У кухні вже не тихо, німо стало. Сидить Льошка над борщем уже холодним, наче його самого хто заморозив. — Їж, Льошо… Холодне, — чує знову наче здалеку. — Ти… скажи… чого… Чого тобі треба, Марусю? — відповідає, наче ото платівку на сорок п'ять обертів хтось на тридцять три поставив і тягнуться дурні слова, як мед, липнуть до всього, чіпляються за горлянку, не хочуть з рота вилазити. І очі важкі — підвести ніяк не може. — Геть усе маю, — Маруся каже. — Пожити б ще… — Та поживемо, — відповідає, з-за столу важко підвівся. — Чого ж не пожити? Й сорока ще немає… — замовк. — …І вінчатися уже не хочеш? — Не хочу. — А що так? — Люди вінчаються, щоб на землі і небесах не розлучатися, а ти… — Що? Не підходжу? — Та, мабуть, не пустять комуністів на небеса. Мабуть, інша для них скринька у Бога. — А ти, виходить, прямо в рай? — Навряд. — А ти старайся, Марусю, старайся… Може, твій Бог твої старання оцінить… І пішов з кухні. Маруся так біля столу й залишилася. Борщ холодний неторканий у каструлю вилила, намисто перевірила — на місці. Зітхнула. — Що мені старатися, — прошепотіла. З коридору — грюкіт. Вийшла. Льошка Юрка вдягнув. шарфиком шию загортає. — І куди це ви поночі? — Баба Ганя дуже просила Юрка до себе, — Льошка їй. І в очі не дивиться. — Чекайте! — крутнулася. — Бабі Гані гостинців зберу. — У мене є гостинець для бабусі! — похвалився Юрко і показав «Кара-кум». — Є у неї все. Геть усе є, як ото в тебе, — процідив Льошка і розчахнув двері у морозну ніч. Як вів сина через двір до хвіртки, під вікно зиркнув. — Ого! Дивись, синку! Та дівка, що цукерку принесла, мабуть, чоботи сорок другого розміру взуває! — Мабуть, Лариска Барбулячка, — серйозно відповів Юрко. — У школі весь час смикає мене за рукави. Баба Ганя Юркові зраділа безмежно, хоч і не телефонувала синові. — Врешті про матір згадав, — пробурчала. Льошка відвів малого до вітальні, покликав матір у кухню і сказав: — Пояснюю ситуацію. Я завтра зранку до району їду. Днів на три-чотири Малий у тебе буде. — А Маруся? — Захворіла. — Господи! — Та не «Господи»! Ти, мамо, уважно мене слухай. Щоби до Марусі не ходила. І не дзвонила. — Господи! Що сталося? — Нічого не сталося. Час я їй дав — три дні. Думатиме. — А якщо їй зле стане? Сам же кажеш — хвора… І — нікого поруч. Якось воно… — У Марусі, мамо, хвороба особлива. На здоров'ї ніяк не позначається. Навпаки. — Господи! — зовсім перелякалася баба Ганя. — Та що там у вас?! — У нас, мамо, — все клас! Ти в наші справи не лізь. Дали тобі малого — доглядай. А як не подобається, з собою візьму. У відрядження. — Хіба це діло, хлопця по чужих кутках тягати? Добре їдь. Не ходитиму. Не дзвонитиму. — Задумалася. — А як Юрко зателефонувати схоче? Чи додому збігати? — Займай його, чим хочеш. Чи збреши, що Маруся зі мною поїхала. — Та не їздила вона за тобою ніколи. — Ото ж бо и воно! — аж пополотнів. — А тепер б> де. Пішов до Юрка попрощатися. Ганя слідом. — Сину! А як Маруся сама з хати вийде? І буде баба для онука брехухою! — Не вийде, — завірив, наче цвях вбив. Юрка підхопив: — У бабусі кілька днів побудеш, а ми з мамою у район поїдемо. Добре? — Добре, — відповіло сонне хлоп'я. — Гостинця привезете? — Аякже! Льошка залишив сина у матері, вийшов на вулицю — ох і холоднеча. До кісток пробирає, а снігу — все одно мало. Хоч би озимі до весни не померзли. Стоїть посеред вулиці, не несуть ноги до хати. Він — про озимі, а у голові — Маруся і «Кара-кум» той клятий. — О! Голово! Добре, що я тебе зустрів, — дід Нечай до нього суне. Знову набрався? Точно. — Чого тобі, діду? — Льошка йому. — Йди до хати, бо ще впадеш посеред вулиці й замерзнеш. — Голово! Нема на тебе Сталіна! — Що ти, діду, верзеш? — А сам подивись! — пальцем у бік бібліотеки вказує. — Сонце сіло, кури поснули, а в бібліотеці хтось електрику задурно палить! Непорядок! Був би Сталін, тебе б уже розстріляли. — іди спати, діду, бо я зараз сам тебе розстріляю. Без Сталіна! — смикнувся Льошка. Дід Нечай похапцем — руки догори, мовляв, здаюся без бою! — Додому тебе провести? — зітхнув Льошка. — Та я ще ого-го… — завірив дід і поплентався до своєї хати. Льошка провів його поглядом. Обернувся до бібліотеки. «Другий раз сюди гуну. І все — не по книги!» — гірко всміхнувся подумки. Бібліотекарка сиділа біля столу, гортала новий журнал про моду і мріяла. Е-ех! Золоті часи були, коли Поперек у рокитнянському колгоспі головував. Оце коли б так все обернулося, і його знову сюди закинуло. Тоді б Тетянка своє взяла! Тоді б вона будь-які Поперекові бажання виконувала,