голівці погладила, присіла поруч… Головою мотнув — отака родина у голови у вікно за дружиною та малим підглядає. Та нічого… Він це діло швидко владнає. Він онде — цілому колгоспу раду дає. Тільки хотів ліхтарика з кишені дістати, аж під кущем хтось — шерх-шерх. Льошка обернувся і ледь не поперхнувся морозним повітрям. — Німець?! А що ти тут робиш? — Курю… Стьопка дістав з кишені «Пегаса», неквапливо постукав цигаркою по пачці, чиркнув сірником. Льошка підозріло примружив око. — Отут? Серед ночі? Куриш? — Так, — відповів німець. — Чому? — Звичка… — Яка звичка? — Як зі ставка додому йду, так зупинюся біля бузку і курю, — замовк, напружився, спробував пояснити: — Передишка… В дорозі… — І, часто оце… — Та все життя… — затягся, аж щоки провалилися. — Отак, виходить… — Отак… Льошка розгубився, і раптом такою дурнею здалося йому запитати німця, чи ходить він до Марусі, бо і бовдур на німця гляне та тільки пожаліє: худе, аж світиться, руде, окуляри ті вічно поправляє, наче вони зараз впадуть з носа. І оце він — гарний та розумний голова, комуніст зі стажем і взагалі перспективний керівник — питатиме німця… Тьху ти! Льошка аж плюнув у сніг, так роздратували його дурні Тетянчині вигадки. — І чого тебе на ті ставки носить? — пробурмотів. — Дітей на кого лишив? На жінку? — Ні, — сказав німець. — На старшу… Лару. — Це їй уже скільки… — спробував пригадати Льошка. — З твоїм малим однакові, — відповів німець. — На той рік до школи. — Так, так… — Льошка почухав лоба. — А чого жінку так вже жалієш? — Не жалію. — А чого тоді сам крутишся, а вона у бібліотеці байдики б'є? — Аби не бачити. — Отак… То хай би хоч за дітьми ходила… — Не можна їй дітей довіряти. Лиха вона… Негодяща. — Точно, — аж надто швидко погодився Льошка і паніть пожалів німця подумки. Мало того що горбоноса, ще й отрута з язика ллється. — Той розлучись! — порадив. — Це комуністам не годиться, а таким, як ти… — Ні, — сказав німець. — Яка не яка, а все ж мати дітям. Я без матери виріс… Знаю, як воно… Докурив, недопалок у сніг під кущ кинув. — Піду я… Завтра вставати рано. Льошка дивився як Стьопка, кутаючись у худу куфайку, пішов вулицею. — А риба ж де? — гукнув у спину. — Та де їй бути, у ставку, — відповів німець. Зупинився посеред вулиці, окуляри поправив. — А ловив чим? — із несподіваною підозрілістю спитав голова. — Вудкою. На ставку ховаю. Онде, одна вже бралася перевіряти. — Та ні… То я так, — Льошка злякався навіть думки про те, що Стьопка Барбуляк може дізнатися про його сумніви і терзання. — Бувай, Стьопко… Барбуляк кивнув у відповідь і за мить зник у нічній заметілі. Льошка дістав ліхтарик, присвітив під бузковий кущ. — Звалище! — вилаявся, бо під бузком височіла чимала купа недопалків. Не полінився, нахилився до купи ближче. — Самі «Пегаси», — пробурмотів. Розігнувся. — і що з того? Знав би голова, що колись німець вирив під кущем глибоченьку яму і, тільки коли вона заповнилася вщент, почав кидати недопалки зверху. Льошка вимкнув ліхтаря і вже з непоганим настроєм посунув до хати. — Дідько! Маруся ж мене вигнала! От, діла! Пройшовся подвір'ям. Чи йти до хати, чи до нової поночі пхатися? До вікна підійшов, зазирнути хотів, під ноги випадково глянув, бо послизнутися боявся, — а під вікном сніг утоптаний, наче хто тупцював тут години зо дві. Стрільнуло. — Та я так з глузду з'їду з тими загадками! У вікно зазирнув — сидить Маруся біля дивана. На дивані Юрко спить. Видихнув і постукав у вікно. Маруся насторожилася, на вікно з подивом глянула, у хустку закуталася. Підійшла, вікно відчинила. — Відколи це ти, Льошо, через вікна до хати сунеш? Не для тебе ті шляхи. — Пусти… Поговорити хочу. — Двері відчинені. Скільки можна прожити, коли біля серця гостра скіпка підозри і ревнощів? Льошка про це не думав. Життєві пріоритети ще замолоду визначені — кар'єра, гроші, сім'я. І хоч перші дві позиції не підводили, зі своєї третьої Маруся знай вколе. Хотів бузковий кущ викорчувати, вона криком кричала, що це пам'ять про Орисю, не дала. І скіпка у серце — штрик! Заскочив додому пізно увечері, а вона співає, перед дзеркалом стала, намисто те кляте — і так і сяк, а Льошку побачила, зітхнула, від дзеркала відійшла, вікно зачинила — холодно їй. І скіпка у серце — штрик! А то сказав, що у відрядження їде, а сам півночі за подвір'ям стежив, та так нічого підозрілого й не побачив. І відійшла скіпка від серця. Потім ще далі. Ще… Німця Льошка ніколи за конкурента не вважав, йому все те простирадло чисте спокою не давало, та з часом Льошка переконав себе, що Сьомка Григор'єв збреше — недорого візьме, і врешті закрив для себе і цю тему. Малого до школи відправили. Гортали щоденника з п'ятірками і раділи удвох з Марусею. І Маруся… Маруся ніби спокою в серце налила. Про вінчання — ні слова, про страшні пророцтва баби Чудихи, здається, забула: тепер як півгодини Юрка не бачить, то не біжить його шукати. Суконь собі гарних нашила, не в'яне. Дві біди лишилися у нову хату так і не схотіла повернутись та намиста того коралового не знімає. Сказав якось… — Не чіпай мого, Льошо, — відрізала. Восени вісімдесятого відвели Юрка у другий клас, і Льошка врешті придумав, як вирішити їхнє дивне для багатьох рокитнянців квартирне питання. Завіз цегли та цементу на подвір'я старої хати і сказав Марусі: — Відремонтую стару хату, добудую дві кімнати. Ванну поставлю. Туалет. Кухню зроблю велику. Добре? — Аз тою, що у степу, що робитимемо? — Юркові буде. То як? Добре? — Добре! — всміхнулася. — Ох і добре! Як перший сніг упав — старої Орисиної хати і не впізнати. Цеглою геть уся обкладена, дві кімнати великі, кухня і туалет з ванною добудовані. Палац, а не хата, і не у степу ж, майже у центрі села. Льошка хотів кімнату з шкіряним диваном і дзеркальною одежною шафою на кабінет для себе перетворити, та Маруся лише головою мотнула: — Ні… Мого не чіпай. Розмову саме в новій великій кухні
Вы читаете Молоко з кров'ю
