Молоко з кров'ю

сказала з порогу. — Чула? Німець повернувся. — Чула, — відповіла Маруся і від швейної машинки не відірвалася. Бібліотекарка почервоніла од незрозумілої, але дуже відчутної образи. — Хворіє… Помре, мабуть¹ — сказала з викликом. — Пішла б до нього… Попрощалася… — Ні, — відповіла Маруся, подивилася бібліотекарці в очі і знову повернулася до шиття. — Тьху ти. румунка клята! — аж зайшлася Тетяна. — І за що таке падло усе життя любити до нестями? Одинадцять років за ґратами провести через таку підлоту… Та я б… Маруся відірвалася від шиття. — То знаєш, де був? — Не знаю, — перелякалася бібліотекарка і вшилася. Маруся підійшла до вікна, подивилася на засніжену рокитнянську вулицю, голий бузок за огорожею, стару вишню під вікном. Як знайшла під бузком коралі, ожив кущ, розквітнув, хоч за усіма законами і не мав би… А ставки згинули. Не брехатиме тепер німець, що йде на ставок рибу ловити. Як Юрко згинув, так і ставки за ним услід. Очеретом почали заростати, вода закаламутилась… За кілька років за селом замість чистих ставків — болота. Маруся погладила коралі на шиї і легким рухом відчинила вікно. До кімнати увірвалося свіже морозне повітря, погнало з кімнати тепло, та жінка не помічала, як затремтіли плечі, пальці стали холодними, наче пекли крижаним відчаєм. Вона все дивилася у морозну ніч, аж поки геть не змерзла. Схаменулася. Хотіла зачинити вікно. — Здрастуй, Марусю… — почула від бузкового куща знайомий до крику голос. Німець як сказився. Раптом встав, одежину шукає… Дівчатка в один голос: — Лежи, татку. Ще геть не здоровий… — Ні. діти… Так належався, що і ворогу не побажаю. Піду. Пройдуся… Тетянка до хати, німець із хати. — Піду… — їй. — Атож, — всміхнулася гірко. — Ти ж на рибу? Брови насупив. Нічого не відповів. Грюкнув дверима і пішов. На рокитнянській вулиці — як і одинадцять років тому. Собаки брешуть, люди по хатах гріються, від клубу музика гуде, а з неба на усе це місяць дивиться. Німець дійшов до голого бузкового куща. — А ти усе ростеш… Під кущем став, а «Пегаса» закурити не встиг. Маруся вікно відчинила, німець і закляк. Дивиться на неї, мамо ж ти моя рідна… Вона… Вона. Скільки разів заплющував очі й усе малював в уяві свою Марусю — коси чорні, очі пекучі, а усмішка чомусь завжди сумна, наче знає якусь таємницю незбагненну і наказ — ні з ким тією таємницею не ділитися. Вона… Коралі на грудях… Звідки? Він же намисто під кущем закопав. Як взнала? Руку до намиста приклала, наче клянеться комусь уночі. «Що робить? Змерзне ж», — перелякався раптом, бо пальці, що тримали цигарку, аж задубли, а Маруся все стояла і стояла біля відчиненого вікна. Вона ніби почула його. Зітхнула і вже хотіла зачинити вікно, коли німець відчайдушно гукнув від бузку: — Здрастуй, Марусю… Маруся завмерла. Німцю здалося — закам'яніла. Йшов до вікна і відчайдушно намагався втримати сльози. «Слабаком став!» — лаяв себе подумки. Під вікном став, і мову відібрало. Дивиться на неї, як заворожений. Всміхнулася: — А чого це ти, німцю, поночі вештаєшся? — спитала, ніби й не було страшних одинадцяти років. — Та оце йду… Дивлюся — Маруся мерзне. Дай, думаю, запитаю, чого не спить… Маруся задихнулася, затулила лице руками і відвернулася. Німець озирнувся. Хотів був за звичаєм ловко заскочити у вікно, та тільки скреготнув зубами, бо нога не те що до підвіконня, навіть на півметра не піднімалася. Німець вхопив якогось пня, підставив до стіни під вікно і таки поліз у вікно. І чи є хто у Марусі дома, чи, бува, не підведе її — все одно. Заскочив, вікно зачинив і завмер. Кроку до Марусі ступити не може. Товчеться, голову опустив, окуляри поправляє. Вона руки від обличчя забрала, глянула на нього. Зітхнув. — Прости мене, Марусю… За все… Простягнула до нього руки, як ото жебрачка за копійчиною. Кинувся. Обійняв. Отак і проплакали. А скільки часу? Не рахували. Як уже і собаки у Рокитному поснули, відійшли трохи. — А той… чоловік твій… — обережно озирнувся німець, ніби увесь цей час Льошка стояв за дверима і просто чекав з дровинякою в руках, поки вони наплачуться. — Нема у мене чоловіка, Стьопо. Поїхав десь… — А хлопець… Хлопець як? Мабуть, уже дорослий… Глянула на нього — полином повіяло. — Не знаєш? — Чого? — перелякався. — Загинув він. Потонув того дня, як тебе забрали. — Потонув? Як це? Як це? — Штрикнуло у серце. — Ларку твою рятував, — відповіла. А додати — нічого. Хіба що сліз. Притулилися одне до одного — гірко. Ох і гірко. Так гірко, що вже не треба жити. Зайве. Бо не відпустять спогади, щодня додаватимуть жалю, розітруть на попіл радість і залишать тільки квітучий бузковий кущ, вишню під відчиненим вікном, коралове намисто на Марусиній шиї… Але чого вони варті без радості? — Прости мене, Марусю… — прошепотів німець гірко. Головою похитала. — Люблю тебе. І вічно любитиму, — прошепотів. — Дивись мені. Люби, — відповіла затято. Потім, навесні, коли бузковий кущ рясно вкриється квітами і серце трохи відійде від жалю, німець скаже: — Я тут подумав, Марусю… Може, я до тебе переїду. Доживемо вік разом. Не ховатимемося… — Скінчився наш день, Стьопо, — відкаже Маруся гірко. — У тебе діти… Хіба зможеш їх кинути? — Не зможу, — прошепоче німець. День скінчився. Темний вечір диктував свої правила. То кидав Марусю чи німця у болячки, то заганяв у справах та клопотах далеко від Рокитного, то утомлював у смерть, і хоч німець з останніх сил ішов під бузковий кущ, Марусине віконце відчинялося усе рідше. І тоді німець придумав собі забаву: сяде на лавку і дивиться на Марусин двір. Вийде Маруся з хати, порається, а йому — щастя. Усміхнеться, «Пегасом» затягнеться і не зводить з неї очей, як зачарований. А сидіти часу — хоч з ранку до ночі. Не стало роботи у Рокитному, хіба що свою картоплю у місто возити. Попервах на фермі корови голодні ревли моторошно — і за кілометр чути, та потім у Рокитному