Діґорі вподобав печеру (хоча прочитати оповідання Поллі йому все одно не дозволила б), але не збирався припиняти на цьому їхні досліди.
- Слухай, - запитав хлопчик, - а як далеко простягається твій тунель? Тобто він закінчується там, де й самий будинок?
- Ні, - відповіла Поллі. - Стінки не сягають самісінького даху, тому тунель іде далі. Не знаю, правда, як далеко.
- Виходить, ми можемо пробратися вздовж усіх будинків.
- Виходить, можемо, - погодилася Поллі. - І... о! Уяви!
- Що?
- Ми можемо пробиратися до інших будинків!
- Ага, і нехай нас матимуть за грабіжників! Красненько дякую.
- Ой, теж мені розумник. Взагалі-то, я мала на увазі будинок одразу поза твоїм.
- А що в ньому такого?
- Ну, він порожній. Татко каже, там ніхто ніколи не жив, принаймні звідтоді, як ми тут.
- Що ж, тоді ми просто мусимо туди зазирнути.
Насправді Діґорі був куди більш схвильований, аніж це видавалося з його спокійних та розважливих слів. Бо, ясна річ, він (як, гадаю, і ви, якби опинилися на його місці) миттю подумав, з чого б то будинок могли покинути на такий тривалий час. Поллі це також спало на думку. Звісно, жоден із них не вимовив уголос слово “привиди”. Проте обоє вирішили, що, коли вже ідею виголошено, відмовлятися від такої пригоди було би просто боягузтвом.
- Може, подамося туди прямо зараз? - запропонував Діґорі.
- Давай, - трохи розгубилася Поллі.
- Якщо ти не впевнена, то краще не треба, - сказав хлопчик.
- Якщо - ти за, то я з тобою, - зважилася Поллі. - Але як знати, що ми вже потрапили з
одного будинку до іншого?
Поміркувавши, діти вирішили вибратися назад на горище та виміряти його кроками з крокви на крокву, аби знати розмір кімнати. Тепер залишалося додати ще з чотири кроки на коридор між двома горищами в будинку Поллі, а тоді стільки ж на кімнату прислуги і на комору, й вони знатимуть довжину всього будинку. Коли ж проминуть цю відстань двічі, то, виходить, опиняться вже за будинком Діґорі. Отже, будь-які двері, що вони там побачать, приведуть їх на горище порожнього будинку.
