- Та взагалі я навіть і не чекаю, що він дійсно виявиться порожнім, - заявив Діґорі.
- А чого ж ти чекаєш? - здивувалася Поллі.
- Думаю, хтось потай мешкає там, але виходить і повертається тільки вночі, присвітлюючи собі потаємним ліхтариком. Може, ми навіть натрапимо на банду запеклих злочинців та дістанемо нагороду. Тільки йолопи вірять, що будинок можуть покинути так надовго, хоч він і не приховує жодної таємниці!
- Татусь каже, це через каналізацію, - ніяково зауважила Поллі.
- Тьху ти! Ці дорослі вічно вигадують свої дурнуваті занудні пояснення, - презирливо скривився Діґорі.
Тепер, коли вони розмовляли на горищі, залитому денним світлом, а не в Печері Контрабандистів, при непевному мерехтінні свічки, думка про привидів у закинутому домі вже не видавалася такою реальною.
Вимірявши кроками горище, вони схопилися за олівці та взялися до розрахунків. Щоправда, спочатку вони отримали геть різні результати, але навіть і та відповідь, що з’явилася після всіх суперечок й узгоджень, навряд чи була цілком слушною. Та, хай там як, діти квапилися розпочати свою експедицію.
- Маємо йти тихо-тихо, - прошепотіла Поллі, коли вони знову пролізли за баняк із водою.
Оскільки попереду чекала неабияка пригода, кожен прихопив по свічці (Поллі мала у своїй печері чималенькі запаси цього добра). У тунелі було темно, порохняво, гуляли незатишні протяги, а Поллі та Діґорі стрибали з крокви на крокву в цілковитій тиші, хіба іноді перешіптуючись зауваженнями на кшталт “Зараз ми навпроти твого горища” або “Це десь половина нашого будинку”. На щастя, ніхто з них не зашпортався, свічки не згасли, тож зрештою вони дісталися маленьких дверцят праворуч у цегляному мурі. На дверях не було ані засува, ні клямки, бо, звісно, їх було влаштовано так, аби виходити назовні, а не потрапляти крізь них досередини. Натомість був невеличкий замочок, що сам заклацувався (такі самі часто ставлять зі споду на дверцята шафи, що їх діти напевно подужали б відчинити).
- Спробувати? - запитав Діґорі.
- Якщо ти - за, то я з тобою, - відповіла Поллі, достоту так само, як перед тим.
Обоє відчували, що загрузають у цій пригоді все глибше й глибше, та все одно не хотіли відступати.
Діґорі насилу відчинив замок, двері розчахнулися і в очі дітям знагла вдарило денне світло. Шоковані, вони заледве усвідомили, що перед ними зовсім не покинуте горище, а цілком облашгована кімната з меблями. Хоча, зараз вона, схоже, була порожня.
Якийсь час панувала мертва тиша, аж поки цікавість Поллі не перемогла обережність. Дівчинка дмухнула на свічку та увійшла до химерної кімнати, тихесенько, як мишеня. Формою кімната, ясна річ, жодним чином не відрізнялася від горища, проте облаштовано її було, ніби вітальню: стіни всуціль забрані полицями, а полиці - захаращені книжками. У каміні палахкотіло полум’я (не забувайте, що літо стояло напрочуд холодне та вологе), а до ґраток підсунули крісло з високою спинкою так, щоб сидіти до вогню лицем. Між кріслом і Поллі, загромадивши собою майже весь простір кімнати, височів стіл, усіяний силою силенною всілякого добра: книжками, грубезними нотатниками, каламарями, перами, сургучем. Серед цієї розмаїтої купи виднів навіть мікроскоп. Але найпершим дівчинка помітила не це, а яскраво-червону дерев’яну тацю з кількома перснями. їх було розкладено до пари: жовтий і зелений, через маленький проміжок - знову жовтий і зелений. Персні були анітрохи не більшими за просту каблучку, а проте
