- З нею... з нею щось було не так, правда, дядьку Ендрю?
- Ну, - захихотів дядько Ендрю, - треба спочатку розібратися, що ти вважаєш “не таким”. Зазвичай люди занадто обмежено мислять. Вона справді стала дуже дивною з віком. Робила чимало дурниць. Тому її і замкнули.
- У божевільні, ви хочете сказати?
- О, ні, ні, ні, - вражено захитав головою дядько. - Нічого такого. Тільки у в’язниці.
- Ого! - здивувався Діґорі. - Що ж вона такого скоїла?
- Ах, нещасна жінка, - зітхнув дядько Ендрю. - Вона була дуже нерозважливою. Та багатенько чого скоїла. Не будемо занурюватися у подробиці. Вона завжди була до мене приязною.
- Але стривайте, який стосунок це має до того, що сталося з Поллі? Я хочу, щоб ви...
- На все свій час, мій хлопчику, - перервав його дядько Ендрю. - Отож, стареньку місіс Ляфей випустили незадовго до її смерті, і я був одним з тих небагатьох, кого вона допустила до свого смертного ложа. Розумієш, вона дуже не любила пересічних, темних людей. Я й сам їх не люблю. Проте я цікавився тими ж речами, що й вона, тож усього за кілька днів до смерті хрещена звеліла мені зазирнути до старовинного бюро в її будинку, відчинити потаємну шухлядку, знайти там і принести їй маленьку скриньку Тільки-но я торкнувся цієї скриньки, одразу ж відчув поколювання в пучках пальців і зрозумів: я тримаю в руках велику таємницю. Хрещена віддала мені ту скриньку й видерла з моїх вуст обіцянку: щойно вона помре, я спалю скриньку - замкненою та з усіма пошанами. Обіцянки я не дотримав.
- Що ж, це було дуже мерзотно з вашого боку, - скривився Діґорі.
- Мерзотно? - здивовано звів брову дядько Ендрю. - О, зрозуміло. Ти хочеш сказати, що маленькі хлопчики мусять виконувати свої обіцянки. Щира правда: я переконаний, це чесно та гідно поваги, і дуже радий, що тебе цьому навчили. Але ти, звісно, повинен розуміти: правила такого штибу, якими б чудовими не видавалися вони маленьким хлопчикам... і прислузі... і жінкам... та що там, людям взагалі!., аж ніяк не влаштовують палких студентів, великих мислителів та мудреців. Ні, Діґорі. Люди мого типу, які володіють потаємним знанням, вільні від цих загальних правил так само, як і позбавлені пересічних насолод. Нам, мій хлопчику, випала велична і самотня доля.
У цю мить дядько Ендрю виглядав таким хоробрим, шляхетним і загадковим, що на хвильку Діґорі здалося, ніби той дійсно каже щось добре та правильне. Але тут хлопцеві пригадалася потворна гримаса на дядьковому обличчі за мить до зникнення Поллі. Раптово Діґорі побачив справжню сутність дядечкових урочистих розумувань. “Усе це означає тільки одне,” - подумав хлопчик, - “йому кортить робити все, що заманеться, та володіти всім, чого запрагнеться”.
- Звісно, - поміж тим провадив далі дядько Ендрю, - довгий час я не наважувався відчинити скриньку, бо ж знав: вона може чаїти в робі щось дуже небезпечне. Адже моя хрещена мати була вельми незвичайною жінкою. Власне, справа полягає вдому, що вона була однією з останніх смертних у нашій країні, в чиїх жилах текла чаклунська кров. Місіс Ляфей казала, що свого часу знала ще двох: одну герцогиню й одну прибиральницю, котра заробляла на життя по заможних маєтках. Насправді, Діґорі, зараз ти, можливо, розмовляєш з останньою людиною, котра дійсно мала фею- хрещену Ось так! Тобі буде що згадати, коли й до тебе постукає старість.
“Впевнений на всі сто, це була зла фея,” - подумав Діґорі, а вголос таки докинув:
