- Що ж тепер зі свинками? - перейнявся Діґорі. - Це ж жахливо, якщо вони потрапили туди і не можуть повернутися назад!
- Ти весь час дивишся на речі з хибного боку! - остаточно обурився дядько Ендрю. -
Невже ти не розумієш, що все це - грандіозний експеримент? Я посилав піддослідних до Іншого Світу з однією-єдиною метою: з’ясувати - який він!
- То чого ж ви не подалися туди самі?
Навряд чи Діґорі колись бачив, настільки здивовану та ображену людину, як дядько Ендрю після цього нехитрого запитання.
- Я? Сам? - вигукнув він. - Хлопчина геть з’їхав з глузду! У моєму-то віці, з моїм здоров’ям наважитися на потрясіння та небезпеки миттєвого стрибка в інший світ? За все життя не чув нічого безглуздішого! Ти хоч сам подумав, що сказав? Поміркуй тверезо, що означає Інший Світ: на тебе там може чекати будь-що, будь-що!
- Ясна річ, ви вирішили, що краще послати туди Поллі, - промовив Діґорі. Його щоки пашіли від люті.
- Єдине, що я можу сказати, - додав за хвильку він, - хоч ви мені й дядько, але повелися як справжнісінький боягуз, закинувши маленьку дівчинку туди, куди не наважилися податися самі!
- Ану замовкніть, містере! - гарикнув дядько Ендрю, ляснувши рукою по столі. - Я не дозволю якомусь малому шмаркатому школярикові розмовляти зі мною таким тоном! Ти нічого не второпав. Я видатний вчений, маг, я науковець, що провадить експеримент. Авжеж, я потребую піддослідних. Чорт забирай, може, ти звелиш мені ще й у морських свинок питатися дозволу, перш ніж їх задіяти?! Велике знання ніколи не дається без жертв. Але казати, щоб я подався туди сам, - просто божевілля! Це ж все одно, що вимагати від генерала битися, наче простий солдафон! А якби я загинув, що сталося б із працею усього мого життя?
- О, досить вже патякати! - не витримав Діґорі. - Ви збираєтеся повернути Поллі?
- Я саме хотів сказати, коли ти так грубо мене перервав, - відповів дядько Ендрю, - що врешті-решт я знайшов спосіб повернутися назад. Це можна зробити за допомогою зеленого персня.
- Але ж Поллі не має зеленого персня!
- Ні, не має, - зловтішно запосміхався дядько Ендрю.
- То вона не зможе повернутися? - закричав Діґорі. - Та ж ви її все одно що вбили!
- Вона зможе повернутися, - заперечив дядько, - якщо хтось ще подасться вслід за нею, вдягнувши жовтого перстеника та маючи при собі два зелених, одного для себе та одного для неї.
Тепер вже Діґорі ясно побачив, до якої пастки він втрапив, і витріщився на дядька, роззявивши рота, не в змозі вимовити ані слова. Його обличчя геть сполотніло.
- Я сподіваюся, - продовжив за мить дядько Ендрю гучним та владним голосом, достоту як ідеальний дядечко, що застерігає любого небожа і дає йому важливу пораду, - я сподіваюся, що ти не задкуватимеш. Я був би жахливо розчарований, якби хтось із нашої родини виявився недостатньо хоробрим та шляхетним, аби прийти на допомогу до... е-е...
