- Що ж, чудово. Можеш іти обідати. Залиш маленьку дівчинку на поталу диким звірям, або хай вона втопиться, чи помре з голоду в тому Іншому Світі, або - у найкращому випадку - просто загубиться там, якщо тобі це до душі. Мені байдуже. Мабуть, справді буде краще забігти після чаю до місіс Пламмер і повідомити її, що вона більше ніколи не побачить доньку, бо ти злякався вдягти на себе перстеника.
- Клянуся Богом, - затято вигукнув Діґорі, - я б віддав усе, аби стати досить великим, щоби розчерепити твою макітру!
Тоді защепнув куртку на всі ґудзики, глибоко вдихнув і взявся за каблучку І подумав, як часто думав і пізніше, що іншого вибору просто не було.
Розділ третій
ЛІС ПОМІЖ СВІТАМИ
Дядько Ендрю разом зі своїм кабінетом вмить зник з очей. На якусь хвильку все змішалося, а потім Діґорі побачив угорі зеленкувате світло й темряву під ногами. Все було якось дивно: він ніде не стояв, не сидів й не лежав, його тіла взагалі нічого не торкалося. “Мабуть, я у воді,” - подумав Діґорі. - “Або під водою”. На мить він злякався цієї думки, але вжахнутися не встиг, бо відчув, що рухається вгору. Несподівано голова Діґорі виринула на повітря, і він щосили ґючав видряпуватися з води на порослу травою землю довкола тієї водойми. Звівшись на рівні, хлопець із подивом зауважив, що вода з нього не тече і що він навіть не відсапується, як годиться людині, котра щойно виринула з глибини. Одяг Діґорі був абсолютно сухим. Хлопець стояв на краю озерця - крихітного, не більш як десять футів4 від берега до берега - прямо посеред лісу. Довкола щільно росли дерева з таким буйним листям, що поміж крони навіть не проглядало небо. І єдино лише зелені промені крізь просвічене сонцем листя сягали землі. Та вгорі, понад деревами, напевно, сонце світило потужно, бо це зеленаве сяйво було яскравим і теплим. Це був найзатишніший ліс, який тільки можна собі уявити. Не було ані птахів, ані комах, ані тварин, бодай вітру. Здавалося, ще трохи - і почуєш як ростуть дерева. Окрім озерця, звідки Діґорі щойно вибрався, щокілька ярдів5 довкруж, скільки сягав зір, порозкинулося десятки інших. Було майже чутно, як дерева п’ють із них воду своїми коренями. Це був животрепетний ліс. Коли Діґорі пізніше намагався його змалювати, то завжди казав: “Це було розкішне місце; ситне, мовби кекс із родзинками”. Найдивнішим було те, що навіть до пуття не роззирнувшись, Діґорі майже забув, як сюди потрапив. Принаймні він більше не думав ані про Поллі, ані про дядька Ендрю, бодай про свою маму. Хлопець не був наляканим, чи враженим, або здивованим. Якби хтось запитав його: “Звідки ти прибув?”, то Діґорі, мабуть, сказав би: “Та я завжди був тут”. Відчуття панувало саме таке, ніби ти зроду-віку перебував у цьому місці й жодного разу не знудився, хоча анічогісінько не відбувалося. Багато років по тому Діґорі казав: “Це не те місце, де відбуваються різні речі. Дерева ростуть собі, оце й усе”.
Діґорі довго розглядав ліс, аж нарешті помітив дівчинку, що лежала горілиць під одним із дерев у кількох ярдах від нього. Її очі були майже цілком заплющеними, але не уповні завмерлими, ніби вона ось-ось мала прокинутися. Тож Діґорі тривалий час просто незворушно стояв і дивився на дівчинку. Нарешті вона розплющила очі, глянула на хлопця і також довго й безмовно дивилася на нього. Тоді заговорила сонним, розманіженим голосом:
- Мені здається, я тебе вже десь бачила.
- Схоже, мені теж так здається, - сказав Діґорі. - Ти тут давно?
- О, завжди! - запевнила дівчинка. - Принаймні... не знаю... дуже багато часу.
- Я так само, - погодився Діґорі.
