таємничих речей, що про них досі ніхто не мав жодного уявлення. А Діґорі був з тих людей, що воліють знати все на світі, й коли він виріс, то став отим славнозвісним професором Кірком, про якого йдеться у наступних книжках.
Після тривалих і бурхливих дебатів діти нарешті вирішили вдягти свої зелені персні (“Так безпечніше,” - сказав Діґорі, - “бо потім не згадаєш які з них які”), взялися за руки і стрибнули. Але щойно вони почали нібито повертатися до кабінету дядька Ендрю або навіть до свого світу взагалі, Поллі вигукнула: “Міняй!”, і вони притьмом стягли з себе зелені персні, а натомість вдягли жовті. Діґорі кортіло самому скомандувати “Міняй!”, але Поллі б ніколи на це не погодилася. Вони знову вдягли зелені, взялися за руки і ще раз прокричали: “Раз - два - три - ГАЙДА!”. Цього разу все спрацювало. Непросто пояснити, що саме відчували діти, адже все відбулося так швидко. Спочатку в чорному небі закрутилися якісь яскраві вогні; Діґорі стверджував, що це були зорі, і навіть присягався пізніше, що майже впритул бачив Юпітер - так близько, аж зміг роздивитися його супутник. Але вмить вогні змінилися довгими шерегами дахів, увінчаних димарями, діти несподівано угледіли Собор Святого Павла і зрозуміли, що дивляться на Лондон. Якимсь дивом стіни будинків проглядалися наскрізно. Зрештою перед очима Поллі й Діґорі постала розмита постать дядька Ендрю, яка, швидко розтуманюючись, з кожною секундою все ясйішала та чіткішала, ніби входила у фокус. Проте, перш ніж дядько остаточно матеріалізувався, Поллі гукнула: “Міняй!”, і вони знову змінили персні, наш світ розчинився, мов примара, а зеленаве світло дедалі набувало яскравості, аж поки голови дітей не виринули з води і вони не видряпалися на берег.
- Ну от! - вигукнув Діґорі. - Все пройшло чудово. Настав час пригод! До наших послуг - будь-яка калюжа. Ходімо, випробуємо ось цю.
- Стривай! - крикнула Поллі. - Ми що, ніяк не позначимо нашу?
Вони витріщилися одне на одного і геть зблідли, второпавши, яку непоправну дурню збирався щойно зробити Діґорі. Бо ж на калюжах у лісі, ясна річ, не було ніяких номерів, усі вони були однаковісінькі, і дерева також були тотожними, отже, якби друзі подалися від калюжі, що веде до нашого світу, не позначивши її, то не мали б й одного шансу зі ста колись знайти її знову Діґорі аж руки трусилися, коли він розкладав кишенькового ножа і вирізав довгу смугу дерну обіч води. Запашна земля мала насичений, червонясто-брунатний колір, тож знак чудово вирізнявся на тлі рясної зелені.
- Як добре, що хоч один з нас має голову на плечах, - зауважила Поллі.
- Гаразд, тільки не треба мені баляндра- сити про це півдня, - буркнув Діґорі. - Ходімо, хочу нарешті глянути, що там у інших калюжах.
І Поллі відповіла йому ще гостріше, і отримала у відповідь щось навіть більш ущипливе, і вони чубилися кілька хвилин, але було б не надто розумно про все це детально писати. Краще одразу перейдемо до моменту, коли діти, заледве тамуючи стукіт сердець у грудях, з переляканими обличчями зупинилися на краю незнайомої калюжі, вдягли жовті персні, взялися за руки і знову гукнули: “Один — два - три - ГАЙДА!”. Оглушливо плюхнуло, і знову щось не спрацювало. Це також була лишень маленька калюжка. Замість потрапити до іншого світу, вони просто промочили ноги та забрьохалися по вуха - цього ранку вже вдруге (якщо тільки це був ранок, бо, схоже, у Лісі Поміж Світами панував один і той самий час).
- Чорт його забирай! - вигукнув спересердя Діґорі. - Ну що знову не так? Ми вдягли на себе жовті персні, все як має бути. Він же сказав, що жовті - для подорожей назовні.
Насправді ж дядько Ендрю, котрий і знати не знав про якийсь там Ліс Поміж Світами, мав цілковито хибне уявлення про те, як діють його персні. Жовтий не годився для подорожей назовні так само, як і зелений - для подорожей додому; принаймні не в такий спосіб, як дядько це собі уявляв. Матеріал, з якого персні було зроблено, походив з Лісу Речовина у жовтих мала силу приносити когось туди; це була субстанція, що прагла повернутися до рідного місця поміж світами. А от матеріал зелених перснів, навпаки, прагнув помандрувати звідти, тому зелений перстеник міг вивести свого господаря з Лісу до котрогось зі світів. Ви зрозуміли, дядько Ендрю, як і більшість чаклунів, мав справу з речами, яких не розумів до пуття.
