Звісно, Діґорі вповні не усвідомлював істинну дію персніЕ ані тоді, ані ще довго по всьому. Але обговорюючи з Поллі, як їм далі бути, він запропонував спробувати на цій новій калюжі зелені каблучки просто з цікавості. “Якщо ти - за, то я з тобою,” - сказала тоді Поллі. Але насправді вона сказала так тому, що десь глибоко-глибоко, в найдальшому, закапелочку своєї душі, була абсолютно впевнена: в новій калюжі жодне з перснів не працюватиме взагалі, тож єдине, чого можна було боятися, то це наступного грандіозного плюху Не можу сказати напевно, що й Діґорі не мав такого передчуття. Та, хай там як, коли обидвоє вдягли зелені перстеники, підішли до краю води та взялися за руки, вони були значно веселішими і значно менш приголомшеними, аніж спершу.
- Один! Два! Три! ГАЙДА! - закричав Діґорі.
І вони стрибнули.
Розділ четвертий ДЗВІН ТА МОЛОТ
Тепер магія не підлягала жодним сумнівам. Поллі й Діґорі падали й падали долу, спершу крізь темряву, тоді крізь веремію примарних силуетів, які могли бути чим завгодно. Довкола розвиднювалося. Зрештою діти несподівано відчули тверду землю під ногами. За мить навкруги проясніло й вони змогли роззирнутися.
- Що за химерне місце! - мовив Діґорі.
- Мені тут не подобається, - прошепотіла Поллі, і голос її трохи затремтів.
Насамперед незвичайне світло впало їм в око. Це не скидалося на сонячне сяйво чи на
електричне освітлення, на світло ліхтаря, свічок, чи взагалі щось колись бачене. Червонясто-похмуре безрадісне світло, бездоганно рівне, без щонайменшого мерехтіння. Діти стояли на рівнім брукові, а довкола височіли будівлі. Даху над головою не було, тож виглядало, ніби вони опинилися десь на кшталт ґанку Небо налилося дивовижною чорно- синьою темрявою. Якби ви побачили цей морок, то невимовно здивувалися б, як під таким небом взагалі з’явилося бодай якесь світло.
- Ну й кумедна в них тут погодка, - гмикнув Діґорі. - Цікаво ж буде, якщо нам потрафило прибути прямісінько перед бурею або ж затемненням.
- Мені тут не подобається, - повторила Поллі.
Обидвоє не знати чому розмовляли пошепки. І, хоча після стрибку в цьому вже не було потреби, діти так і не розчепили рук.
Стіни довкруж двору стриміли в самісіньке небо. їх рясно мережали величезні незасклені вікна, крізь які годі було побачити щось, окрім густющого мороку Нижче була колонада з велетенськими арками, що роззявляли чорні пащеки, схожі на отвори залізничних тунелів. Було доволі холодно. Камінь, з якого все тут було побудовано, виглядав червоним, та можливо, так лише здавалося через освітлення.
Все довкола явно було старезним. Чимало плит, що ними було вимощене подвір’я, тріснули навскіс, нещільно покладені, з вичовганими закругленими кутами, що колись були гострими. Одна з вхідних аркад була до половини завалена каменюками. Діти без угаву крутилися навсібіч, бо мали жаске відчуття, ніби хтось, чи то пак щось, визирає крізь ті
моторошні шиби, щойно повернешся до них спиною.
