побачать, що ж за земля лежить довкола цього безмежного замку Та щоразу шлях виводив їх лише до нового подвір’я. Мабуть, це були вражаючі місця, коли люди ще жили тут. На одному з подвір’їв колись плюскотів фонтан. Величне кам’яне чудовисько стояло, розпроставши крила та широко розчахнувши пащу, де в глибині можна було побачити трубу, з якої колись били прозорі струмені. Під ногами химери глибочів широкий кам’яний басейн, куди мала б стікати вода, та зараз він стояв сухий, наче кістка. Подекуди стирчали всохлі стеблини якихось в’юнких рослин, що завинулися довкола колон і навіть повалили деякі з них. Проте ця парость також померла невідь-як давно. До того ж, тут не метушилися ані мураші, ані павуки, ані інша живність, якою зазвичай повняться руїни, а там, де поміж плитами проглядала суха земля, не росло ані трави, ані моху. Все тут виглядало таким сумовито-одноманітним, що ДіґОрі уже був подумав, що ліпше б вони вдягли свої жовті перстеники й повернулися до теплого, зеленого, живого Лісу Поміж Світами, аж раптом перед дітьми виросли двоє величезних дверей із якогось дуже навіть схожого на золото металу Одні були трохи прочинені, тож діти, ясна річ, зайшли подивитися, що там. Але одразу вискочили назад, хапаючи ротом повітря: нарешті тут було щось, варте уваги. Якусь мить обоє були впевнені, що дивляться на кімнату, вщерть заюрмлену людьми - сотнями знерухомлених людей. Поллі та Діґорі, як ви могли здогадатися, й самі довгий час незворушно споглядали це видиво. Трохи згодом вони зрозуміли, що це жодним чином не можуть бути справжні люди: ані руху, чи бодай подиху не майнуло кімнатою. Це радше скидалося на музей воскових фігур - найдосконаліший, який лише можна собі уявити.
Тепер на чолі опинилася Поллі, адже в цій кімнаті було дещо, цікаве для неї куди більше, аніж для Діґорі: всі скульптури мали на собі строї невимовної краси. Якщо вас цікавить одяг як такий, то і ви не змогли б стриматися, аби не підійти поближче. До того ж, строкаті полиски яскравих шат якщо і не пожвавлювали цієї зали, то принаймні, після всієї цієї пилюги та порожнечі, вражали своєю розкішшю. Кімната мала багато вікон і була значно світлішою за інші.
Мені важко змалювати одяг цих фігур, але на кожній були мантія та корона. Мантії були багряними, сріблясто-сірими, пурпуровими, та яскраво зеленими, замережані рясним гаптуванням, де з пишних орнаментів розквітали мальовані квіти та поставали, мовби собою хизуючись, дивовижні тварини. Коштовне каміння неймовірних розмірів та надзвичайної яскравості виблискувало з їхніх корон, звисало з нашийних ланцюгів, і взагалі випиналося всюди, де бодай щось до чогось кріпилося.
- Чому все це вбрання не зогнило ще сотні років тому? - спитала Поллі.
- Магія, - прошепотів Діґорі. - Хіба ти не відчуваєш? Присягаюся, що ця кімната аж
ГГ • ^ ^
просотана чарами. Я відчув це, щойно ми увійшли.
- Кожний із цих строїв коштує, мабуть, сотні фунтів, - сказала Поллі.
Але Діґорі більше цікавило не це, а обличчя статуй, і справді, там було на що подивитися.
Люди сиділи на своїх кам’яних тронах по обидва боки кімнати, лише посередині трохи підлоги залишалося вільною. Тож можна було йти по цій смузі та вдивлятися по черзі в кожне лице.
- Думаю, вони були чудовими людьми, - сказав Діґорі.
Поллі кивнула. Усі обличчя, на які вони дивилися, вражали своєю привабливістю. І чоловіки, й жінки виглядали добрими та мудрими, й схоже, були нащадками напрочуд красивої раси. Та за кілька кроків углиб діти побачили трохи інші обличчя - з урочистим й грізним виразом. Коли зустрічаєш таких людей у житті, одразу відчуваєш, що краще не пхати до них свого носа. Щодалі, до середини кімнати, вираз облич довкола ставав не надто приємним: крізь владність, погорду й щастя промінилася
