жорстокість. Поступово обличчя змінилися ще жорстокішими, а незабаром, все ще зберігаючи свою жорстокість, вже не видавалися і щасливими. На деяких застиг справжній відчай: ніби ці люди звикли робити жахливі речі, та й самі весь час страждали від жахливих подій. Найостанніша фігура особливо привертала увагу: жінка, вдягнена ще пишніше за решту, дужа висока (хоча всі фігури в тій кімнаті були вищими від людей у нашому світі), з таким лютим і гордовитим виразом на обличчі, що аж подих забивало. Та водночас її важко було назвати негарною. Багато років потому, вже стареньким дідусем, Діґорі казав, що за все своє життя не зустрів жінки настільки прекрасної. Справедливості заради варто додати, що Поллі натомість завжди стверджувала, що ніякої такої надзвичайної краси там навіть і Духу не було. Як я вже казав, ця жінка була, останньою, але за нею вишикувалася безліч порожніх тронів, ніби кімнату готували для значно більшої колекції скульптур.
- Хотів би я знати, що за історія передувала всьому цьому, - сказав Діґорі. - Давай-но повернемося й роздивимося оту схожу на стіл штуку в центрі кімнати.
Штука в центрі кімнати не аж так вже й нагадувала стіл. Це була квадратова колона футів із чотири заввишки, увінчана маленькою золотою аркою з підвішеним до неї невеличким золотим дзвоником; поруч лежав золотий молоточок, мабуть, аби у дзвін бити.
- Цікаво... цікаво... цікаво... - бурмотів Діґорі.
- Здається, тут щось написано, - зауважила Поллі, нахилившись та роздивляючись бік колони.
- Чорт забирай, а дійсно, - погодився Діґорі. - Та, звісно, прочитати нам не вдасться.
- Не вдасться? Я б не була такою впевненою, - сказала Поллі.
Обидвоє пильно придивилися до напису і, як ви могли здогадатися, побачили, що літери, висічені у камені, чудернацькі й незнайомі. Та тут сталося справжнє диво: поки діти споглядали це, форма літер анітрохи не змінилася, а от написане зробилося обом цілковито зрозумілим. Якби ж Діґорі згадав, як сам лише кілька хвилин тому стверджував, що кімната зачаклована, то міг би й здогадатися, що магія почала діяти. Але він ут- лівав із цікавості, тож про це й не подумав. Натомість хлопець дедалі дужче прагнув зрозуміти написи на колоні. І невдовзі Поллі й Діґорі справді зрозуміли. Там говорилося таке - точніше, такий був у тих слів сенс, бо ж сама поезія, читай ви її на колоні, була б куди кращою:
- У жодному разі! - зойкнула Поллі. - Ие треба нам ніякої загрози.
- О, хіба ти не бачиш, що так теж не годиться! - заперечив Діґорі. - Відступати вже пізно. Та ми все життя катуватимемо себе здогадами, що б сталося, коли б ми вдарили у цей дзвін. Я не збираюся вертати додому, аби з’їхати з глузду, міркуючи про це. Ні за що!
- Не верзи дурниць, - відкраяла Поллі. - Хто там з’їде з глузду! Яке взагалі це має значення, що б сталося!
- Думаю, кожен, хто зайшов настільки далеко, приречений мучитися цікавістю, аж поки це доведе його до клямки. У цьому магія вірша, розумієш? Я вже зараз відчуваю, що вона почала діяти.
- Ну, а я не відчуваю, - роздратовано процідила Поллі. - І тобі теж не вірю. Ти мене просто розігруєш.
