Розділ п’ятий СКОРБОТНЕ СЛОВО
Діти стояли й дивилися одне на одного з- над колони зі дзвоником, який усе ще тремтів, хоч і не ронив більше ані звуку Зненацька з неушкодженого краю кімнати до них долинув тихий шурхіт. Блискавично повернувшись, діти побачили, в чому річ. Найдальша з усіх загорнутих у мантії фігур, жінка, чиєю красою так захоплювався Діґорі, поволі підводилася зі свого трону Коли вона випросталася, діти побачили, що ця пані ще вища, аніж їм спочатку здалося. Тепер одразу впадало в око, що вона була величною королевою: зовсім не через мантію та корону, а через пронизливе сяйво очей та невблаганний вигин вуст.
Королева роззирнулася, побачила руїни, зауважила дітей, але її обличчям не промайнуло й тіні її думок, важко було навіть сказати, здивована вона чи ні. Зрештою велична пані рушила до них розмашистими, стрімкими кроками.
- Хто розбудив мене! Хто зруйнував за- кляття? - запитала вона.
- Схоже, це був я, - сказав Діґорі.
- Ти? - перепитала королева, кладучи руку йому на плече, свою білу руку, дуже гарну, але міцну, мов сталеві лещата (Діґорі одразу це відчув). - Ти? Але ж ти лишень дитина, звичайнісінька дитина. Навіть дурень із першого погляду зрозуміє, що в тобі немає й краплини королівської чи принаймні шляхетної крові. Як ти, простий смертний, наважився увійти до цього палацу?
- Ми прийшли з іншого світу, через магію, - втрутилася Поллі, подумавши, що королеві час уже звернути свою увагу й на неї, а не лише на Діґорі.
- Це правда? - зацікавилася пані, все одно вдивляючись у хлопця і навіть не змигнувши в бік Поллі.
- Так, правда, - відповів той.
Королева звела другою рукою хлопцеве підборіддя, щоб краще роздивитися його лице. Діґорі спробував випручатись, та за мить охляв, бо щось у цій жінці було сильнішим за нього. Спливло більше хвилини цього мовчазного споглядання, аж нарешті королева відпустила його підборіддя та мовила:
- Ти не чаклун. На тобі немає знаків магії. Ти можеш бути хіба прислугою чарівника. Ви прибули сюди за допомогою чужих чарів.
- Це мій дядько Ендрю, - сказав Діґорі.
У цей момент, нехай і не в самій кімнаті, але зовсім поруч спершу загуло, тоді оглушливо затріщало, а тоді з гуркотом зрушилася кам’яна кладка, аж підлога під ногами задвигтіла.
- Ми тут у великій небезпеці, - сказала королеву. - Палац руйнується. Якщо ми не виберемося з нього за хвилину-другу, то загинемо під уламками.
Вона говорила так незворушно, ніби просто цікавилася, котра зараз година.
- Ходімо, - додала королева і простягнула руку обом дітям.
