Королева вивела дітей із Кімнати Скульптур у довжелезний коридор, а тоді потягла за собою крізь лабіринт зал, сходів та подвір’їв. Знову і знову вони чули, як палац розвалюється на кавалки, інколи зовсім поруч із ними. Одна арка обвалилася з громоподібним гуркотом, щойно вони її проминули.
Королева йшла так стрімко, що дітям доводилося бігти поруч із нею підтюпцем, проте на її обличчі не було й тіні страху. Діґорі подумав: “Вона напрочуд хоробра! І сильна. Саме такою я бачу Королеву! Сподіваюся, вона розкаже нам історію цього дивного місця”.
Поки вони йшли, королева справді дещо розповідала: “Тут вхід до підземель”, - казала вона, або: “А цей коридор веде до головної катівні”, або: “А тут стара бенкетна зала, куди мій прадід запросив на учту сім сотень шляхтичів і вбив їх усіх, перш ніж вони встигли вихилити келихи. Ці поганці подумували про заколот”.
Зрештою всі дісталися зали, просторішої та вищої за всі попередні. Приголомшливі розміри й величезні двері в дальньому кінці навіювали Діґорі думку про те, що це нарешті головний вхід до палацу. У цьому він майже не помилився.
Непроникно-чорні двері, схоже, були зроблені з ебоніту або ж з якогось чорного металу, невідомого в нашому світі. Замкнені вони були на вражаючих розмірів засуви, більшість із яких були розташовані зависоко, щоб до них дотягтись, і, безсумнівно, всі до єдиного були заважкими, аби зрушити їх з місця. Діґорі зацікавило, яким же ж то робом їхня супутниця планує вибиратися назовні.
Між тим королева відпустила дітей та підняла руку. Випроставшись на повен зріст і незворушно завмерши, вона промовила якісь незрозумілі дітям слова (котрі, поза тим, пролунали на диво моторошно) й зробила такий рух, ніби кинула чимось у двері. Важкими та високими стулками на мить пішов трем, ніби шовковою портьєрою, а тоді вони просто розсипалися, не лишивши по собі нічого, крім грудочки пилу на порозі.
Діґорі присвиснув.
- Твій господар-чакпун, твій дядько, володіє такою могутністю? - поцікавилася королева, знову міцно стискаючи долоню хлопця. - Хоча, я сама пізніше дізнаюся. А тим часом запам’ятайте, що побачили. Так буває з речами талюдьми, котрі стають на моєму шляху.
Крізь порожній одвірок лилося більше світла, аніж діти бачили за весь час свого перебування у цьому дивному краю, тож коли королева повела їх далі, навіть не здивувалися, опинившись просто неба. Холодний і водночас якийсь ніби задушливий вітер шмагав їхні обличчя. Вони стояли на високому виступі та дивилися на грандіозний краєвид, що розкинувся в них під ногами. Далеко внизу над обрієм зависло величезне червоне сонце - передсмертне сонце, що втомлено позирає на світ. Ліворуч від нього, високо вгорі, зблискувала самотня та яскрава зірка. Окрім цієї сумовитої композиції на темному небі більше нічого не проглядало. А на землі, куди б не кинув оком, простягалося неозоре місто, на вулицях якого не було жодної живої душі. Його храми, вежі, палаци, піраміди та мости відкидали довгі, мертвотні тіні у світлі виснаженого сонця. Колись крізь місто котила хвилі велична ріка, але її води всохли ще бозна-коли, і тепер це була просто широка порохнява сіра канава.
- Подивіться на це як слід, бо жодні очі цього більше не бачитимуть, - промовила королева. - Таким був Чарн, розкішне місто, місто Короля Королів, найбільше диво світу, а може, й усіх світів. Твій дядько править таким величним містом, як це, хлопчику?
- Ні, — відповів Діґорі.
