Він збирався пояснити, що дядько Ендрю взагалі не править жодними містами, але королева продовжила:
- Зараз тут панує тиша. Та колись я стояла тут, і повітря було напоєне гомоном Чарну: тупотінням ніг, порипуванням коліс, ляскотом батогів і стогонами рабів, гуркотом колісниць та громом священних барабанів у храмах. Тут я стояла й тоді (вже при самому кінці), коли кожна вулиця двигтіла від ревіння битви, а ріка котила червоні хвилі.
Королева помовчала і додала:
- Усе це в одну мить знищила одна-єдина жінка.
- Хто? - запитав Діґорі несподівано кволим голосом, хоча майже напевно знав відповідь.
- Я, - сказала вона. - Я, Королева Джедіс, Остання Королева, проте Королева Світу.
Діти безмовно стояли, здригаючись від пронизливих подувів вітру.
- В усьому винна моя сестра, - мовила Королева. - Вона довела мене до цього. Хай би всі Боги всіх світів прокляли її навіки! Я була готова до замирення будь-якої миті - так-так, і навіть пощадити її саму! - якби вона тільки віддала мені трон. Та вона не схотіла. Її гординя знищила увесь цей світ. Навіть тоді, коли спалахнула війна, ми урочисто присягнули, що жодна зі сторін не вдаватиметься до магії. Та коли вона порушила свою клятву, то що запишалося мені? Дурепа! Ніби вона не розуміла, наскільки я могутніша в чарах! їй було відомо навіть, що я володію таємницею Скорботного Слова. Невже вона думала - хоча вона завжди була розмазнею - що я не скористаюся ним?
- А що це таке? - запитав Діґорі.
- Це була таємниця таємниць, - відповіла Королева Джедіс. - Могутнім королям нашого народу було здавна відоме слово, яке, будучи промовлене з належними обрядами, нищить усе живе, окрім того, хто його вимовив. Але давні королі були м’якосердими й кволими духом, тож зв’язали себе та своїх нащадків страшними клятвами, що навіть не шукатимуть цього знання. Та я в потаємному сховку оволоділа цією таємницею і заплатила страшну ціну за свою могутність. Я не корис- талася своєю силою, доки вона мене до цього не змусила. Я боролася за свою перемогу усіма іншими засобами. Я лила кров своїх воїнів, ніби воду.
- Потвора! - ледь чутно промурмотіла Поллі.
- Остання велика битва, - продовжила Королева, - три дні вар’ювала тут, у Чарні. Три дні я спостерігала за боєм саме ось із цього місця. Я так і не скористалася своєю силою, доки не згинув мій останній солдат і доки жалюгідні заколотники з моєю триклятою сестричкою на чолі не видерлися з міста на цей виступ грандіозними сходами. Я почекала, поки вона підійде досить близько, щоб ми могли бачити обличчя одна одної. Вона зиркнула на мене своїми мерзотними, ницими оченятами і сказала: “Перемога”. “Так,” - відповіла я. - “Перемога, але не твоя”. І сказала Скорботне Слово. За мить я була єдиною живою істотою під цим сонцем.
- Але як же люди? - мало не задихнувся Діґорі.
- Які люди, хлопчику? - не зрозуміла Королева.
- Звичайні люди, - підхопила Поллі, - які ніколи не заподіяли вам жодної кривди. Жінки, діти, тварини...
