проступали, розвиднювалися й чіткішали, хватка цих пальців безупинно міцнішала. Без .сумніву, до Відьми поверталася її могутність. Діґорі боровся і копав її щосили, але все було намарно. За мить вони вже стояли в кабінеті дядечка Ендрю; сам дядечко Ендрю також був тут і шоковано вибалушував очі на дивовижну істоту, котру Діґорі притягнув з-за межі світу.
Та й було на що! Діґорі та Поллі витріщилися на неї також. Очевидно, Відьмина кволість безслідно минула, і тепер, у нашому світі, від одного погляду на неї поруч із звичайними та звичними речами забивало памороки. У Чарні вона виглядала доволі загрозливо, але в Лондоні - просто жахала. Перш за все, до цього моменту діти якось не
помічали, наскільки вона величезна. У ній майже немає людського, - ось що подумав Діґорі, глянувши на Королеву, і, можливо, був правий, бо кажуть, що в жилах королівських сімей Чарна тече кров велетнів. Але її зріст був дрібничкою в порівнянні з красою, жорстокістю та дикістю. Життя в ній вирувало в десятки разів бурхливіше, аніж у будь-кому іншому на вулицях цього міста. Дядько Ендрю нервово кланявся та потирав руки і виглядав, щиро кажучи, смертельно переляканим. Поруч із Відьмою він виглядав крихітним жалюгідним створіннячком. Поза тим, як згодом стверджувала Поллі, їхні обличчя, на диво схожі між собою, мали щось спільне у їхніх виразах. Так? нагадують одне одного всі злі чарівники, це саме той “знак”, якого не побачила Відьма на лиці в Діґорі. Одне було добре: дивлячись на Королеву та на дядечка Ендрю водночас, було ясно, що боятися дядька вони вже ніколи не будуть, так само, як не боятиметься хробака той, хто зустрічав гримучу змію, або корови - хто бачив оскаженілого бика. “Пхе!” - подумав Діґорі. - “І це він чарівник! Ще чого. Тепер вона тут головна”.
Дядько Ендрю між тим і далі кланявся та потирав руки. Він силувався сказати щось
дуже чемне, але в роті йому так пересохло, що говорити було несила. Його “експеримент” із перснями, як він це називав, пройшов куди успішніше, ніж йому самому хотілося: адже дядько Ендрю, хоч і {Завився у Магію довгі роки, небезпеки по «можливості завжди залишав для інших. Нічого подібного з ним досі не ставалося.
Нарешті Джедіс заговорила, не дуже й гучно, але щось у її голосі змусило двигтіти кімнату:
- Де Чаклун, що покликав мене в цей світ?
- Е... е-е... мадам, - ледве дихаючи почав дядько Ендрю, - яка честь для мене... найвища нагорода... я щасливий, така приємна несподіванка... якби я тільки мав час трохи підготуватися... я... я...
- Де Чаклун, бовдуре? - підвищила голос Джедіс.
- Це... це я, мадам. Сподіваюся ви пробачите... е-е... цим бешкетним дітлахам деякі фривольності, яких вони могли припуститися. Запевняю вас, у мене й на думці не було...
- Ти? - заревла Джедіс таким голосом, що всім аж морозом поза шкірою сипонуло.
Тоді в один велетенський крок перетнула кімнату, жмутом вхопила сиву шевелюру
- Усе зрозуміло, - сказала вона зневажливо. - Ти і справді чаклун... певного штибу
дядька Ендрю і смикнула його голову назад, щоби він подивився їй у лице. Якийсь час вона розглядала його обличчя,
