Розділ шостий ПЕРШІ НЕПРИЄМНОСТІ ДЯДЕЧКА ЕНДРЮ
- Відпусти! Відпусти мене! - надривалася Поллі.
- Та не чіпаю я тебе! - вигукнув Діґорі.
Нарешті їхні голови вигулькнули з води, і довкола знову була сонячна тиша Лісу Поміж Світами й видавалася ще розкішнішою, теплішою та затишнішою після затхлих руїн місця, яке вони щойно покинули. Думаю, якби випала така можливість, то вони знову б забули, хто такі та звідки прийшли, і лежали б у невимовному блаженстві, напівсонні, наслухаючи, як ростуть дерева. Але цього разу було дещо, від чого діти прокинулися настільки, наскільки це взагалі можливо: щойно вони вибралися на траву, як зрозуміли, що вони тут не самі. Королева, або ж Відьма (називайте її, як вам більше до душі) перенеслася сюди разом із ними, міцно вчепившись у волосся Поллі. Саме тому дівчинка і кричала так розпачливо: “Відпусти!”.
До слова, це виявило ще одну властивість перснів, про яку дядько Ендрю нічого не казав Діґорі з тієї простої причини, що сам про неї не здогадувався. Виявилося, що стрибнути з одного світу до іншого можна не лише вдягши чи торкнувшись персня; достатньо було вхопитися за того, хто цього персня торкається.
Тепер, у Лісі, Королева Джедіс виглядала зовсім інакше: зблідлою так, що на її сполотнілому обличчі майже не лишилося слідів неземної краси. Королева зігнулася та важко дихала, ніби лісове повітря душило її. Дітям тепер і на думку не спало б її боятися.
- Відпусти! Відпусти моє волосся! - знову крикнула Поллі. - Чого ти в нього вчепилася?
- Слухай, ану відпусти її волосся. Негайно, - наказав Діґорі.
Діти накинулися на Королеву з кулаками. Зараз вони були сильнішими за неї, і всього лише за кілька секунд Джедіс здалася. Вона похитнулася, хрипко вдихуючи повітря; її очі заскліли од жаху.
- Поквапся, Діґорі! - скомандувала Поллі. - Міняємо персні та - мерщій до нашої калюжі!
- Допоможіть! Допоможіть! Змилуйтеся! - кволо скрикнула Відьма, заледве тягнучи за ними ноги. - Візьміть мене з собою! Ви не можете лишити мене в цьому жахливому місці. Воно вбиває мене!
- Ну, це ж логіка Влади, - ущипливо сказала Поллі. - Так само ти вбила всіх тих людей у своєму світі. Швидше, Діґорі.
Вони вдягли свої зелені персні, але Діґорі все одно буркнув:
- Чорт забирай! Що ж нам із нею робити?
Його не полишав ледь вловний жаль до Королеви.
- О, не клей дурня! - роздратувалася Пол- лі. - Закладаюся десять проти одного, що вона просто вдає це! Ходімо вже.
І обоє пірнули в калюжу, що вела додому. “Як добре, що ми залишили позначку,” - подумала Поллі. Та коли вони стрибали, Діґорі відчув, як холодні пальці упіймали його за вухо. І доки діти падали, а розмиті обриси нашого світу
