Тож Діґорі, шаріючись і затинаючись, відповів:
- О... о... наш світ... Н-не певен, що ви захочете опинитися там.
- Для чого ж вас послано, як не для того, аби доправити туди мене? - спитала Джедіс.
- Гадаю, вам зовсім не сподобається наш світ, - сказав на це Діґорі. - Він не для вас, правда ж, Поллі? Він такий нудний, нема на що й дивитися, чесне слово.
- Він дуже швидко стане вартим уваги, коли я почну правити ним, - виголосила
Королева.
- О, але ж це неможливо! - заперечив Діґорі. - Він зовсім не такий, як ваш. Вони вам не дозволять, розумієте?
Королева зневажливо посміхнулася.
- Чимало могутніх королів думали, - сказала вона, - що зможуть протистояти Дому
Чарна. Та їх спіткали забуття й занепад - навіть самі їхні імена спливли у непам’ять.
Дурненьке хлопчисько! Невже ти думаєш, що я, з мрєю красою і моєю магією, не покладу ваш світ до своїх ніг, не мине й року? Підготуйте свої чари і негайно перенесіть мене туди.
- Це просто жахливо, - пробурмотів Діґорі до Поллі.
- Може, ти хвилюєшся за того свого дядька, - припустила Джедіс. - Та якщо він складе мені належні почесті, я збережу його життя та його трон. Я йду не битися з ним. Мабуть, він величний чаклун, якщо винайшов, як надіслати вас сюди. Він Король усього вашого світу чи тільки частини?
- Він взагалі не король, - відповів Діґорі.
- Ти брешеш, - скривилася Королева. - Хіба Магія передається не з монаршою кров’ю? Хто чув про чаклунів серед простолюду? Я бачу правду попри те, що ти кажеш. Твій дядько - величний Король та могутній Чаклун у своєму світі. Його майстерність допомогла йому побачити тінь мого обличчя в якомусь магічному дзеркалі або зачаклованій чаші; захоплений моєю красою, він створив могутнє закляття, яке струснуло вашим світом до найглибших глибин, і відправив вас крізь широкий вир поміж світами просити моєї прихильності та привести мене до нього. Відповідай: все було так чи ні?
- Ну, не зовсім, - сказав Діґорі.
- Не зовсім? - вигукнула Поллі. - Та це ж повна дурня від початку й до кінця!
- Ах ти холопка! - люто закричала Королева, повернулася до Поллі та вчепилася тій у волосся на маківці, де болить найбільше. Однак при цьому вона була змушена випустити з рук дитячі долоньки. Діґорі загорлав: “Давай!”, а Поллі тієї ж миті: “Мерщій!”, і діти притьмом запхали руки до кишень. їм не довелося навіть одягати персні: щойно торкнулися, як увесь цей похмурий світ розчинився, і вони понеслися вгору, назустріч теплому зеленому світлу, котре ширилося над їхніми головами.
