- Тепер це справа твого дядечка, - заперечила Поллі. - Це ж він розпочав усю цю маячню з Магією.
- Та яка різниця, ти ж усе одно повернешся, правда? Чорт забирай, ти не можеш залишити мене самого в такій халепі!
- Я піду додому тунелем, - процідила крізь зуби Поллі. - Так буде найшвидше. І якщо ти хочеш, аби я справді повернулася, то чи не краще спочатку вибачитися?
- Вибачитися? - вигукнув Діґорі. - Ну просто лихо якесь із цими дівчатами! Та що я зробив?
- О, ну звісно нічого, - саркастично докинула Поллі. - Лише замалим не скрутив мені зап’ясток у тій кімнаті зі статуями, наче боягузливий зачепа. Лише торохнув по тому дзвоникові молотком, наче безголовий ідіот. Лише забарився в Лісі й дав їй можливість вчепитися в тебе, перш ніж ми стрибнули, в калюжу. Це, власне, і все.
- О, - розгублено сказав Діґорі. - Гаразд, я вибачусь. І, чесне слово, мені справді дуже прикро за те, що сталося в кімнаті зі статуями. Ось - я вибачився. Тож тепер, будь така ласкава— повертайся. Якщо ти цього не зробиш, мені просто гаплик.
- Я не розумію, що тобі станеться? Це ж містер Кеттерлі планує сидіти на розпечених стільцях і спати з кригою в ліжку, чи не так?
- Та ж не в тому річ, - похитав головою Діґорі. - Єдина людина, про яку я турбуюся, це мама. Уявляєш, якщо ця істота припхається до неї в кімнату? Мама може злякатися до смерті.
- Розумію, - промовила Поллі зовсім іншим тоном. - Добре. Хай буде мир. Я повернуся - якщо зможу. Але зараз мені треба йти.
Із цими словами дівчинка пропхалася крізь маленькі дверцята, що вели до тунелю, і темрява поміж кроквами, яка ще вчора здавалася такою збудливою та небезпечною, зараз виглядала зовсім приборканою та затишною.
А тепер нам варто повернутися до дядька Ендрю. Його бідолашне старече серце несамовито колотилося, доки він спускався сходами з горища і без упину промокав хусточкою чоло. Діставшись нарешті своєї кімнати по- верхо’М нижче, він поквапливо замкнувся зсередини. Тоді найперше намацав у своєму гардеробі пляшчину та келишок, які завжди ховав там, де б тітка Летті раптом їх не знайшла. Він налив собі повний келих якогось гидотного питва, що його бува цмулять дорослі, вихилив усе це одним духом та гучно втягнув повітря.
- Їй-богу! - сказав дядько Ендрю сам до себе. - Я глибоко вражений. Яка невдача! І це в мої-то роки!
Він наповнив келишок ще раз і знову випив, а тоді заходився перевдягатись. Ви ніколи не бачили такого одягу, але я ще можу його пригадати. Дядько Ендрю почепив високий, лискучий, тугий комірець, що весь час високо тримає підборіддя. Натягнув білу камізельку з візерунками і виставив напоказ золотого ланцюжка від годинника. Вбрався у найкращого сюртука, який тримав винятково для весіль і похоронів. Тоді витяг свого найкращого циліндра і начистив його як слід. На столику біля ліжка стояла ваза з букетом (його поставила тітка Летті), тож дядечко Єндрю висмикнув із нього квітку та запхав у петлицю. Також він взяв чисту хустинку (пречудову, до речі, нині таких уже не придбаєш) з маленької шухлядки ліворуч у комоді та злегка скропив її парфумами. Тоді витяг монокля на товстій чорній тасьмі, прилаштував його до ока й оглянув себе у дзеркалі.
Знаєте, у дітей свої дурниці в голові, а в дорослих свої. Тієї миті дядечко Ендрю вдався до поширеної дорослої дурниці. Тепер, коли Відьми не було поруч, йому хутко вилетіло з голови те, що вона була нажахала його до смерті, й на згадку