- Але що ж із Поллі?
- Та чого ти вчепився до цієї дрібнички! - роздратувався дядько Ендрю. - Ніби в цьому суть питання! Найпершим моїм завданням було, ясна річ, уважно дослідити саму скриньку Вона була дуже древньою, а моїх знань вистачало на те, щоби впевнено твердити: ця річ не є грецькою, давньоєгипетською, вавілонською, хетською3 або китайською. Вона була старшою за всі ці культури. Ах.., який це був славнопам’ятний день, коли я нарешті дійшов істини! Скринька була з Атлан- тиди, вона потрапила в наші дні з цього загубленого острова. Отож, вона була безліччю віків старшою за всі пам’ятки кам’яної доби, що їх ці жалюгідні землерийці познаходили в Європі. Не груба, неоковирна й незграбна, як усі ті знахідки, бо ще до початку літочислення Атлантида вже була величним містом із палацами, храмами та вченими людьми.
Він замовк ненадовго, ніби чекав, що зараз Діґорі щось скаже. Але хлопець із кожною хвилиною відчував до дядька дедалі потужнішу відразу, тож не сказав нічого.
- Тим часом, - продовжив дядько Ендрю, - я'різними шляхами (не думаю, що про них варто розповідати дитині) дізнався чимало про магію взагалі. У мене почало складатися чіткіше уявлення про те, що саме могло зберігатися в скриньці. За допомогою різних дослідів я виокремив найможпивіші варіанти. Мені довелося ручкатися... ну... зі збіса дивними людьми, пережити багато неприємних моментів. Саме тоді я посивів. Неможливо стати чаклуном заввиграшки. Зрештою моє здоров’я було підірване, та я видужав. І тепер я знав напевно.
Хоча ніхто їх не міг підслухати, дядько Енд- рю нахилився вперед і майже прошепотів:
- У скриньці з Атлантиди було щось, що потрапило з іншого світу до нашого тоді, як він тільки-но зародився.
- Що ж це було? - запитав Діґорі, мимоволі заінтригований.
- Просто пил, - відповів дядько Ендрю. - Чудовий, сухий пил. Нема на що й дивитися. Не надто захопливий результат багаторічної тяжкої праці, скажеш ти. Ах, та коли я глянув на той порох (і, до слова, дуже постарався не торкати його) і подумав про те, що кожна його порошинка колись була частиною іншого світу... зрозумій, я не маю на увазі іншу планету, бо це теж усього лише - місце у нашому власному світі, якого ти можеш дістатися, якщо досить далеко зануришся... але насправді Інакший Світ... інакша сутність, інакший космос... місце, куди тобі не потрапити, навіть якщо мандруватимеш крізь наш Всесвіт цілу вічність... світ, сягнути якого можна лишень за допомогою магії... о, так! - і дядько Ендрю настільки захоплено потер долоні, аж суглоби пальців сухо тріснули, мовби вибухнули маленькі феєрверки.
- Я знав, - продовжив дядько Ендрю, - якщо цьому пилові надати певного вигляду, він зможе перенести людину в те місце, звідки примандрував сам. Але підібрати правильну форму було збіса важко. Усі перші досліди провалилися один за одним. Я проводив їх на морських свинках. Деякі з них просто помирали, деякі вибухали, наче маленькі бомбочки...
- Як же це жорстоко й огидно! - вигукнув обурений Діґорі, свого часу він сам вдома тримав морську свинку.
- Чого ти весь час відволікаєшся від суті? - роздратовано буркнув дядько Ендрю. - Тварини для цього й були призначені. Я сам їх купив. Отож... де там я зупинився? О, згадав. Врешті-решт мені пощастило зробити з пилу кільця - оті, жовті. І тут виникло нове ускладнення. Я був абсолютно певний, що жовтий перстень перенесе будь-яку істоту до Іншого Світу, варто лишень його торкнутися. Але яка з того користь, якщо я не можу перенести цю істоту назад і дізнатися, що ж там, в іншому Всесвіті?
