миттю впадали в око своєю непересічною яскравістю: найгарніші маленькі сяйливі дрібнички, які лишень можна собі уявити. Якби Поллі була зовсім малою дівчинкою, вона неодмінно б потягла котрийсь із перстеників до рота, як це малюки зазвичай роблять з уподобаними речами.
Тиша в кімнаті аж дзвеніла: здавалося, тільки й чути, що цокання годинника. Але за мить Поллі помітила: тишу порушувало не тільки це. Кімнатою розлягалося тихе, ледь чутне гудіння. Якби тоді вже винайшли пи- лосмоки, дівчинка напевне подумала б, що це десь далеко - кількома кімнатами далі, навіть кількома поверхами нижче, - працює сусідський пилосмок. Але звук, варто зауважити, був приємніший, значно мелодійніший, але ж такий кволий, що годі розчути.
- Все гаразд, - мовила Поллі до Діґорі через плече. - Схоже, нікого тут нема.
Хлопець, мружачись на світло, також виліз до кімнати з тунелю - неймовірно
випацяний, як, власне, й сама Поллі.
- Мені це все не подобається, - пробуркотів він. - Цей будинок аж ніяк не порожній. Давай-но краще змотаємося звідси, доки ніхто не прийшов.
- Як ти думаєш, що це таке? - знічев’я запитала його Поллі у відповідь, тицькаючи пальцем у барвисті перстеники.
- Облиш! - простогнав Діґорі. - Чим швидше ми...
Але договорити йому не судилося, бо цієї миті трапилося дещо непередбачуване. Крісло з високою спинкою різко розвернулося, і з ньоґо підвелася - достоту як у різдвяному вертепі вистрибує чорт з-під ляди - моторошна фігура дядька Ендрю. Цей будинок дійсно аж ніяк не був порожнім: діти опинилися вдома у Діґорі, та ще й у загадковому кабінеті його дядька!
Діти нажахано зойкнули хором, усвідомивши свою помилку. Тепер їм здалося, ніби від самого початку було абсолютно зрозуміло, що вони недостатньо далеко відійшли. Дядько Ендрю був хирлявий, довгастий, високий, із ретельно виголеним гостроносим обличчям та неприродно яскравими очима, а ще - зі справжнісінькою копицею сивого волосся на голові. Діґорі просто відібрало мову, бо ж сьогодні дядечко виглядав у сто разів страхітливішим, аніж будь-коли. Поллі злякалася не так сильно, але скоро й вона затремтіла від жаху: дядько Ендрю притьмом перетнув кімнату, причинив двері та повернув ключа в замку. Тоді розвернувся, витріщився на малих своїми нестерпно-яскравими очима і запосмі- хався на всі тридцять два.
- Ага! - вигукнув він. - Ось тепер моя ду- репа-сестричка до вас не добереться!
Це було ну геть не схоже на те, як поводяться нормальні дорослі люди. Серце Поллі, здавалося, застрягло їй у горлянці. Вони з Діґорі хутко позадкували до маленьких дверцят, крізь які вдерлися до кабінету. Але дядечко і тут виявився занадто прудким. Миттю вигулькнув позаду і затраснув дверцята, заступивши дітям шлях до відступу. По всьому дивакуватий стариган потер долоні та всмак хруснув суглобами своїх видовжених блідих пальців.
- Шалено радий вас бачити, - сказав він. - Двійко діточок - це саме те, чого мені бракувало.
- Будь ласочка, містере Кеттерлі, - за- пхинькала Поллі. - Мене скоро покличуть обідати, мені час бігти додому. Випустіть нас, благаю!
