- Не зараз, - хвацько заперечив дядько Ендрю. - Гріх проґавити таку чудову нагоду. Я саме потребував двійко діточок. Розумієте, я застряг на півдороги у своєму грандіозному експерименті. Я випробував усе на морській свинці, схоже, все працює на славу! Але морська свинка нічого не може розповісти, та й я не можу пояснити їй, як повернутися назад.
- Послухайте, дядечко Ендрю, - перервав його Діґорі, - вже справді обідня година, і нас
ось-ось почнуть шукати. Ви маєте нас випустити.
- Маю? - здивувався дядечко Ендрю.
Поллі та Діґорі перезирнулися, і, хоча обоє вирішили не казати нічого вголос, їхні погляди означали: “Ну хіба це не жахливо? Треба з ним якось домовитися”.
- Якщо ви зараз дозволите нам піти на обід, -"заговорила Поллі улесливо, - ми зможемо повернутися одразу як поїмо.
- Ах, ну звідки мені знати, що ви справді повернетесь, - промовив дядечко Ендрю з хитрою посмішкою. А тоді несподівано змінив тему:
т—і • ^ ^ о * /Т • ^ •
- Еге ж, еге ж, якщо вам дійсно треба йти, то йдіть. Я, в принципі, й не сподівався, що двох молодих людей аж так потішить бесіда з таким старим пеньком.
Він зітхнув і додав:
- Ви навіть не уявляєте, яким я буваю самотнім. Ну та вже... Біжіть, обідайте. Але перш, ніж побіжите, я маю для вас подарунок. Не щодня, погодьтеся, до мого старого порохнявого кабінету навідується така мила маленька дівчинка, я б навіть сказав, якщо дозволите, така чарівна юна панянка, як ви.
Поллі замислилася, чи аж такий цей дядько вар’ят2
- Любесенька, чи не хотіла б ти собі перстеника? - нахилився дядечко Ендрю до Поллі.
- Ви маєте на увазі один з тих чудових жовти* або зелененьких? - засяяла Поллі. - О, вони просто казкові!
- Ні, не зелененький, - похитав головою дядько Ендрю. - Боюся, я не можу віддати жоден із зелених. Але я був би щасливий подарувати тобі котрийсь із жовтих - щиросердо. Ходи сюди, поміряєш.
Поллі майже цілком опанувала себе і переконалася, що старенький анітрохи не божевільний; до всього, яскраві каблучки променилися якоюсь дивною принадливою силою. Вона підійшла до таці:
- Звісно! Я не проти. О, а тут голосніше гуде! Таке враження, ніби цей звук іде з перснів.
- Ну що за кумедна вигадка, дорогенька, - засміявся дядько Ендрю. Його сміх лунаЕ доволі невимушено, але Діґорі помітив на обличчі старого якийсь хижий, майже пожадливий вираз.
