Ніч лагідна

VNVIJVI ЫИ

Ніч лагідна

І вже з тобою я! Ніч лагідна така.., ...Та тут панує темрява хистка — Лиш промінці зірок на крилах вітру Між листям линуть до витких стежок.

Джон Кітс. До солов'я

КНИГА ПЕРША

І

На привітному березі французької Рів’єри, на півдо- розі між Марселем та італійським кордоном, хизується рожевими стінами великий готель. Послужливі пальми охолоджують своїми тінями його розпашілий фасад, а перед ним лежить коротка смужка залитого яскравим сонцем пляжу. Останнім часом тут оселяються на літо зірки й знаменитості; але ще років десять тому життя в готелі майже завмирало в квітні, коли його тодішні за- всідники-англійці перебиралися на північ. Нині багато літніх котеджів тулиться навколо готелю, але на час, коли починається наша оповідь, лише дахи десятка-двох стареньких вілл потроху догнивали, мов пізні лілеї в болотяній воді, серед густих піній між «Готелем для іноземців» Госса і Канном, до якого звідти п’ять миль.

Готель і жовтогарячий молитовний килимок пляжу перед ним утворювали єдине ціле. Рано-вранці далекі обриси Канна, рожево-кремові мури старих укріплень і пурпурові Альпи, за якими починалася Італія, лягали на поверхню води й тремтіли в брижах, що розбігалися на прозорій мілині від верхівок водоростей. Незадовго до восьмої години на пляж спускався чоловік у блакитному купальному халаті. Спочатку він довго обхлюпував себе прохолодною водою, а тоді, голосно крекчучи й пирхаючи, хвилину борсався в глибині. Після того, як він піднімався нагору, пляж і вся бухта ще з годину лежали в цілковитій тиші. Торговельні судна повзли крайнебом на захід, офіціанти й прибиральниці перемовлялися на готельному подвір’ї, на деревах висихала роса. Ще за годину починали сигналити автомобілі на шосе, що зміїлося серед невисоких Маврських гір, які відділяли узбережжя від Провансу — від справжньої Франції.

За милю від моря, там, де запорошені тополі наступають на пінії, є самотній залізничний полустанок, Звідти

одного червневого ранку 1925 року відкрите таксі повезло до готелю Госса двох пасажирок, матір з дочкою. Обличчя матері ще зберігало прив’ялу вроду, що мала незабаром зовсім зникнути під мереживом синіх прожилок; вираз його був лагідний, але водночас жвавий та уважний. Та не на жінці затримувався погляд, очі зразу ж перескакували на дочку, причаровані її рожевими долонями, її щоками, які пломеніли прегарним рум’янцем — мов у дитини після холодного вечірнього купання, її високе чоло закруглялося ніжною лінією там, де здіймалися, наче закрутки на геральдичному щиті, кучері, кільця й хвильки попелясто-золотавого волосся. Очі її були великі, ясні, променисті, а рум’янець — справжній, природний, бо мала вона здорове молоде серце. Здавалося, ще крок, і дівчина переступить останній поріг дитинства — їй було майже вісімнадцять, і вона вже, власне, розквітла, хіба що вранішня роса ще з неї не зійшла.

Коли внизу відкрилися море і небо, злиті в одну вузьку, розпечену смугу, мати сказала:

—  Щось підказує мені, що нам тут не сподобається.

—  Мені вже однаково хочеться додому,— відповіла дівчина.

їхні голоси звучали безтурботно, хоч, певно, в подорожі їм бракувало мети і це їх трохи гнітило, а вигадувати абияку мету