— У Розмері бували захоплення, але рано чи пізно вона віддавала свого обранця в мої руки...— Місіс Спірс засміялася, —...Для вівісекції.
— А мене, виходить, пощадили.
— Тут я однаково нічим не могла б зарадити. Вона закохалася у вас ще до того, як я вас побачила. І я схвалила її вибір.
Дік зрозумів, що ні він сам, ані Ніколь не відігравали в планах місіс Спірс якоїсь самостійної ролі; і зрозумів також, що її аморальність випливала з її самозречення. Вона мала на це право — то була її пенсія, відшкодування за відмову від особистого життя. В боротьбі за існування жінці часто доводиться йти на все, але навряд чи їй можна дорікати за такий вигаданий чоловіками злочин, як умисна жорстокість. Поки радощі і прикрощі кохання не виходили за певні рамки, місіс Спірс ладна була спостерігати їх з незлобивою відчуженістю євнуха, їй навіть на думку не спадало, що все це може погано скінчитися для Розмері,— можливо, тому, що вона цілком покладалася на доччин здоровий глузд.
— Якщо це справді було, як ви кажете, кохання, особливих страждань воно їй, здається, не завдало.— Він усе ще вдавав, ніби може думати про Розмері безсторонньо.— І так чи так, воно вже минуло. Хоча, між пь шим, у житті людини важливі події часто починаються з дрібниці.
— Це не дрібниця,—відказала місіс Спірс.— Ви її перше кохання, ви стали для неї ідеалом. Вона пише про це в кожному своєму листі.
— Просто вона дуже чемна дівчина.
— Ви й Розмері — найчемніші люди в світі, але в даному разі вона не перебільшує.
— Моя чемність — це парадокс моєї вдачі.
В певному розумінні він мав рацію. Від батька Дік перейняв дещо нарочиту чемність тих молодих південців, які після громадянської війни переселилися на Північ. Часто він послуговувався нею, але так само часто й зневажав себе за це, бо розумів, що йдеться не стільки про намагання подолати свій егоїзм, скільки про намагання приховати його.
— Я закоханий у Розмері,— сказав він раптом.— Я знаю, що виявляю слабкість, кажучи це вам, але мені схотілося дозволити собі невеличку слабкість.
Слова прозвучали якось дивно, офіційно, так, наче сказані вони були для того, щоб столики й стільці в «Кафе союзників» запам’ятали їх назавжди. Скрізь і в усьому він відчував уже відсутність Розмері; лежачи на пляжі, бачив її обпалене сонцем, облуплене плече; гуляючи по саду в Тармі, затоптував сліди її ніг; а тепер-от оркестр заграв «Карнавал у Ніцці», відгомін веселощів минулого сезону, і все довкола немовби затанцювало, і душею цього танцю була вона. Протягом якихось ста годин вона опанувала всі премудрості чорної магії; вона була як беладонна, що туманить зір, як кофеїн, що перетворює фізичну енергію в нервову, як мандрагора, що дарує спокій.
Він зробив ще одну безнадійну спробу довести собі, що може говорити про Розмері так само безсторонньо, як і місіс Спірс.
— Знаєте, ви з Розмері зовсім несхожі,— сказав він.— У неї весь успадкований від вас розум йде на створення личини, яку вона показує світові. Вона не звикла мислити: в неї вдача ірландки, романтична й позбавлена логіки.
