«Будь ласка. Світло й справді ріже очі».
Де вона тепер? І з ким?
— Через кілька років вона виглядатиме на десять років старшою від тебе.
— Навпаки. Якось у театрі я спробувала намалювати її на звороті програмки. Такі обличчя довго не старіють.
Вночі обом спалося погано. Дік знав: через два-три дні він сам спробує вигнати тінь Розмері, щоб вона не оселилася в їхньому домі назавжди, але тепер йому ще бракувало на це сили. Іноді розлучитися з болем важче, ніж з утіхою, а спогади були ще такі яскраві, що лишалося одне — прикидатися. А прикидатись було нелегко, бо останнім часом Ніколь дратувала його: за стільки років вона мала б уже навчитись розпізнавати ознаки напруженості, що передують нападові, і остерігатися їх,
Протягом останніх двох тижнів вона двічі зривалася. Вперше під час вечірки в Тармі — проходячи повз її спальню, він почув, як вона, захлинаючись безглуздим сміхом, запевняє місіс Маккіско, що до туалету ввійти не можна, бо ключ кинуто в колодязь. Місіс Маккіско стояла приголомшена, розгублена, навіть злякана, і видно було, що вона починає здогадуватися... Дік не надав цьому випадкові особливого значення, бо Ніколь швидко опритомніла. Вона дзвонила навіть потім до готелю Госса, щоб вибачитися, але Маккіско вже виїхали.
Зовсім інше — паризький напад; поряд з ним і попередній набув зловісного значення. Можливо, він віщував новий цикл, новий спалах хвороби. Те, чого йому довелося зазнати не як лікареві, а як людині, під час тривалого рецидиву після народження Топсі, загартувало його, навчило проводити різку грань між Ніколь хворою й Ніколь здоровою. Але тепер йому важче стало відрізняти, де кінчається самозахисна безсторонність лікаря й починається якесь нове почуття холодної відчуженості. Коли байдужість виховують у собі чи просто не помічають, вона поступово переходить у порожнечу. Дік уже вмів звільнятися від Ніколь, виштовхувати її зі свого серця, а свій обов’язок виконував знехотя, без справжньої' дбайливості і справжніх почуттів. Кажуть, душевні рани зарубцьовуються,— це вельми невдале порівняння з ушкодженнями фізичними, бо в житті так не буває. Така рана може зменшитися, нехай навіть до розмірів уколу шпилькою, але це завжди відкрита рана. Слід зазнаного страждання можна порівняти хіба що з утратою пальця чи ока. До такого каліцтва звикаєш, про нього згадуєш, може, тільки раз на рік — та коли й згадаєш, то все одно зарадити не можеш нічим.
XII
Ніколь стояла в садку, обхопивши руками плечі. Вона звела на Діка сірі, ясні очі, по-дитячому пильні й допитливі.
— Я був у Канні,— сказав Дік,— випадково зустрів там місіс Спірс. Вона завтра їде. Хотіла приїхати попрощатися з тобою, але я її відмовив.
— Шкода, я була б рада. Вона мені подобається.
— І знаєш, кого я там ще бачив? Бартолом’ю Тейлора.
— Та невже!
— Хіба цього старого тхора з кимось сплутаєш! Він приїхав, видно, на розвідини — наступного року сюди з’явиться весь звіринець. Я підозрював, що місіс Абрамс була першою цишпоркою.
