...Коли він підвівся і трохи підняв жалюзі, щоб подивитися, чим викликаний галас за вікном, вона подумала, що він смаглявіший і міцніший від Діка — в сонячному промінні чіткіше позначалося тверде плетиво м’язів. На мить він теж. забув про неї; майже в ту саму секунду, коли тіла їхні відділилися, її раптом охопило передчуття, що все буде не так, як вона сподівалася. То був безіменний страх, що передує будь-якому душевному струсові, радісному чи болісному, так само неминуче, як гуркіт грому передує грозі.
Томмі обережно вихилився з вікна й доповів:
— Я бачу тільки двох жінок на балконі під нашим. Сидять в американських кріслах-гойдалках і балакають про погоду.
— І оце від них такий галас?
— Ні, галасують десь нижче. Ось послухай.
А в Міссісіпі, де сіють бавовну,
Роботи мало, банкрутів повно,
Брате, туди не йди...
— Це американці.
Ніколь лежала, широко розкинувши руки, втупившись поглядом у стелю. Пудра зволожніла, й усе тіло її ніби взялося молочною плівкою. їй подобалася ця гола кімната із самотньою мухою, що дзижчала під стелею. Томмі підсунув до ліжка крісло й зметнув з нього речі, щоб сісти; їй подобалося, що речей мало: легесенька сукня й сандалети та його полотняні штани — маленька купка на підлозі.
Він повільно обвів очима її видовжений торс, що так гостро контрастував із засмаглими руками й ногами, й сказав напівжартома, напівсерйозно:
— Ти ніби новонароджене немовля.
— Із шахраюватими очима.
— Ну, це ми виправимо.
— Очі виправити важко — надто коли вони зроблені в Чікаго.
— Пусте, я знаю лангедокські народні ліки.
— Поцілуй мене; Томмі. В уста.
— Впізнаю американку,— сказав він, але виконав її прохання.— В Америці я зустрічав отаких дівчат — цілуються до запаморочення, до ядухи, до крові з губ, але далі — ані руш.
Ніколь сперлася на лікоть.
