прямолінійністю, ба навіть трафаретністю думок, властивою південцям, що здобули освіту на Півночі. Минулої зими Розмері вирішила, що він їй подобається — раз навіть вони трималися за руки, коли їхали машиною з Нью-Хейвена до Нью-Йорка, але тепер він для неї просто не існував. .
В переглядовій залі вона сиділа між ним і Діком. Поки кіномеханік готував стрічки «Татової доньки», один з адміністраторів студії, француз, упадав коло Розмері, пересипаючи свою мову наймоднішими американськими слівцями. «Амба,— сказав він, коли в проекторі щось заскочило.—Ні банана у нас не вийде!» Та от світло погасло, щось клацнуло, захурчало, й вони з Діком лишилися нарешті самі. В півтемряві вони глянули одне на одного.
— Розмері, люба,— прошепотів Дік. їхні плечі торкнулися. Ніколь неспокійно засовалася на своєму місці в кінці ряду, а Ейб раптом закашляв і висякався; по хвилі, однак, всі вже сиділи тихо — фільм почався.
І ось Розмері на екрані — вчорашня школярка з розпущеним по плечах волоссям, густим і шорстким, як теракотове волосся танагрської статуетки; ось вона — така юна й цнотлива, випестувана, викохана турботливою матір’ю; ось вона — втілення інфантильності свого народу, нова паперова лялька, що має розважити його вбогу гендлярську душу. Розмері згадала, якою оновленою й свіжою вона почувалася під свіжим, легким шовком цього платтячка.
Татова донька. Таке мацюпусіньке, таке гарнесеньке, а як, сердешне, натерпілося. Ах ти любонько, ах ти ж золотко, і яке ж воно розумне, і яке сміливе! Перед її малесеньким кулачком відступали хтивість і розпуста, навіть доля виявлялася безсилою, і неминуче ставало минучим, а логіка, діалектика, здоровий глузд зникали без сліду. Жінки, забувши про брудний посуд, що чекав їх удома, ридали ридма; навіть у самому фільмі одна жінка плакала так багато, що мало не відіпхнула Роз- мері на другий план. Вона плакала на тлі розкішних декорацій, в їдальні в стилі Данкена Файфа, в аеропорту й під час регати, з якої в картину ввійшло тільки два- три кадри, в метро і навіть у ванній кімнаті. Але перемогла все-таки Розмері — її благородна вдача, сміливість, рішучість подолали всі темні сили на землі,— маленька Розмері, з обличчям, яке ще не знало ласки і на якому відбивався весь тягар боротьби,— і такою справді зворушливою була її гра, що весь ряд глядачів перейнявся щирим співчуттям до неї. Коли настала коротка перерва й спалахнуло світло, всі схвально загомоніли, а Дік, давши висловитися іншим, сказав їй щиро:
— Ваша гра приголомшила мене. Я певен, що ви станете кінозіркою.
І знову на екрані — «Татова донька». За вже щасливіших часів, що завершуються ніжною сценою возз’єднання Розмері з батьком — нудотно-солодкою сценою з таким патологічним підтекстом, що Діку аж ніяково зробилося за себе й за своїх колег психіатрів. Екран погас, спалахнуло світло, настала довгождана мить.
— А тепер сюрприз! — оголосила Розмері, звертаючись до присутніх.— Зараз Дік пройде пробу!
— Пробу?
— Атож, кінопробу. Я домовилася заздалегідь, зараз його запросять.
Запала зловісна мовчанка, потім хтось із Нортів не витримав і захихотів. Розмері, не зводячи очей з рухливого ірландського обличчя Діка, бачила, як зміст її слів поступово проникає в його свідомість, і водночас їй самій ставало ясно, що головний козир розіграно невдало,— хоч вона ще й не розуміла, що просто поставила не на ту карту.
— Ні на яку пробу я не піду,— твердо сказав Дік. Та потім, зваживши все, додав лагідніше: — Розмері, ви примушуєте мене червоніти. Кіно — чудова кар’єра для жінки, але я і кіно — речі несумісні. Я старий кабінетний учений, який не знає нічого поза своїм домом ї своєю наукою!
Ніколь і Мері почали дражнити його, вмовляючи скористатися з нагоди,— обидві трохи ображені, що самі не дістали
