— А я взагалі від них не в захваті, а тим паче — від їхньої компанії. Що вони знайшли хоч би в містерові Норті, який ніколи не просихає?
— Авжеж, то пропаща душа,— погодилась перша.— Та ніде правди діти: той, про кого ми говоримо, буває, коли хоче, найчарівнішою людиною в світі!
Розмері здогадалася, що йдеться про Дайверів, і вся аж закам’яніла від обурення. А тим часом її співрозмовниця, дівчина з ясно-блакитними очима, рожевощока, в крохмальній блакитній блузці й сірому костюмі — не дівчина, а рекламний плакат,— перейшла в наступ. Гарячково відмітаючи все, що могло заслонити її від Розмері, вона не залишила між ними нічого, навіть тонкої завіси гумору, і те, що Розмері бачила в ній тепер, викликало тільки неприязнь.
— Може, поснідаємо, чи пообідаємо разом, завтра чи післязавтра? — благала дівчина.
Розмері озирнулася, шукаючи Діка; він розмовляв з господинею дому, до якої звернувся, щойно вони ввійшли. їхні погляди зустрілися, він ледь кивнув, і цього вистачило, щоб три кобри помітили її. Три довгі шиї гойднулися в її бік, три пари очей прискіпливо зміряли її з голови до ніг. Вона визивно глянула на них, даючи зрозуміти, що чула їхню розмову. Потім чемно, але рішуче — так, як це робив Дік,— позбулася своєї настирної співрозмовниці й пішла до нього. Господиня — висока багата американка, що безжурно пожинала плоди національного добробуту,— мужньо долаючи опір Діка, засипала його запитаннями про готель Госса, куди, очевидно, мала намір податися. Поява Розмері нагадала їй про обов’язки господині, і, озираючись довкола, вона сказала:
— Сподіваюсь, ви не нудьгували — тут стільки цікавих людей. Ви познайомилися з містером...— вона почала шукати очима гостя, який міг би зацікавити Розмері, але Дік сказав, що їм уже час іти. Вони пішли одразу ж і, переступивши вузький поріг майбутнього, опинилися в минулому, на кам’яних сходах перед старовинним фасадом.
— Це було жахливо, правда?— спитав він.
— Жахливо,— покірно кивнула вона.
— Розмері!
Вона ледь чутно прошепотіла:
— Що?
— Я не можу собі пробачити.
Гірко схлипуючи, насилу стримуючись, щоб не заридати вголос, вона жалібно пробелькотіла:
— У вас є хусточка?
Але плакати було ніколи; з жагою закоханих вони допалися до швидкоплинних хвилин, поки за вікнами таксі тьмяніли зеленаво-рожеві сутінки, а під тихим дощиком, немов крізь дим, спалахували реклами — вогняно-червоні, блакитні, як полум’я газу, блідо-зелені, мов привиди. Була вже майже шоста година, на вулицях вирував рух, сяяли ліхтарики бістро, і площа Згоди, рожева й велична, пропливла за вікнами, коли машина звернула на північ.
Нарешті вони дивилися одне на одного, шепочучи імена, як закляття. Два імені зависали в повітрі й довго не танули, довше від усіх інших слів і імен, довше від музики, що бриніла у вухах.
