— Не знаю, що зі мною сталося,— сказала Розмері.— Напевно, оте шампанське подіяло. Зі мною ще такого не було.
— Просто ви сказали, що кохаєте мене.
— Я справді кохаю вас — і тут нічим не зарадиш.
Після таких слів важко було втриматись, і вона тихенько поплакала в хусточку.
— Мабуть, і я закохався,—сказав Дік,—а це не найкраще з того, що могло статися.
І знову два імені, а потім їх кинуло одне до одного, немов від поштовху таксі. її груди розплющилися об нього, її уста, по- новому теплі, стали і його устами. Обоє майже з болісним полегшенням не думали ні про що й нічого не бачили; вони тільки дихали й шукали одне одного. їх огортав лагідний, блаженно-хмільний супокій, що приходить після втоми, супокій, коли нерви розслаблюються, мов струни рояля, і раз у раз порипують, мов плетені крісла. Такі оголені й такі чутливі нерви не можуть не з’єднатися, коли уста припадають до уст і груди до грудей.
Для Діка й Розмері то була ще найщасливіша пора кохання, пора яскравих і могутніх ілюзій, що переносили їхні злиті воєдино істоти в інший світ — нереальний світ, де інші людські стосунки не мають значення. Здавалося, шлях, яким вони прийшли .в цей світ, був особливо невинний — неначе їх вела одне до одного низка чистісіньких випадковостей, але* випадковостей таких численних, що врешті-решт вони не могли не повірити, що створені одне для одного. І вони пройшли той шлях, нічим себе не заплямувавши — так принаймні здавалося,— не принизивши себе ні хтивими помислами, ані потаємною змовою.
Але для Діка воно тривало недовго; шлях той урвався, перше ніж вони доїхали до готелю.
— Нічого з цього не вийде,— сказав він, жахаючись власних слів. — Я кохаю вас, але це не міняє того, що я говорив учора.
— А мені тепер однаково. Я тільки хотіла, щоб ви покохали мене. Ви сказали, що кохаєте,— і цього досить.
— На жаль — кохаю. Але Ніколь не повинна нічого знати, навіть здогадуватись про щось. Я не можу розлучитися з Ніколь. Не тільки тому, що не хочу,— тут є інше, важливіше.
— Поцілуйте мене ще раз.
Він поцілував, але він був уже не з нею.
— Ніколь не повинна страждати — вона кохає мене, і я її кохаю. Сподіваюсь, ви розумієте.
Вона розуміла, це вона завжди добре розуміла-—не можна завдавати людям болю. Вона знала, що Дай- вери кохають одне одного, не сумнівалася в цьому з самого початку. Але їй здавалося, що то вже охололе почуття, схоже скоріше на її любов до матері. Коли люди так щедро роздаровують себе оточенню — чи не означає це, що їхній взаємний потяг утратив силу?
— І це справжнє кохання,— сказав Дік, прочитавши її думки.— Кохання цілюще. Повірте, все це надто складно, всіх обставин навіть і не поясниш. Вони, до речі, й спричинили оту безглузду дуель.
