допомогти?
— Вам уже пора знати, що в таких справах нічим не зарадиш,— повчально зауважив він.— Якби де було за студентських часів і якби ми з Ейбом мешкали в одному гуртожитку, а він напився вперше в житті,— можна було б спробувати. А тепер справа марна.
— Все одно, я мушу залишитися,— майже визивно відповіла Розмері.— Він обіцяв, що піде спати, якщо ми заїдемо з ним спершу на Головний ринок.
Дік квапливо поцілував їй руку в згині ліктя.
— Ви ж дивіться, не відпускайте Розмері саму,— сказала Ніколь, прощаючись з Мері.— Ми відповідаємо за неї перед її мамою.
Потім Розмері, Норти, а з ними і якийсь ньюаркський фабрикант пискавок до ляльок, всюдисущий Колліс і власник нафтової свердловини, огрядний, чепуристий індіанець на ім’я Джордж Т. Коніцілі, їхали у фургоні з морквою. Морква, щойно з городу, напоювала темряву солодкими пахощами землі. Коли фургон опинявся в сутіні між рідкими вуличними ліхтарями, Розмері, яка сиділа на самому вершечку, насилу розрізняла своїх супутників. їхні голоси долинали здалеку, наче вони їхали не з нею, а окремо, і їм не дано було відчувати того, що відчуває вона, бо ж вона серцем і душею була з Діком, жалкувала, що лишилася з Нортами, а не лежить у своєму ліжку, відділена від Діка лише стінами коридора, а ще більше жалкувала, що його немає поруч, у хмарі теплих земляних випарів.
— Не лізьте сюди! — крикнула вона Коллісові.— Морква посиплеться.— І запустила морквою в Ейба, який, по-старечому зігнувшись, сидів поряд з візником.
А потім нарешті її везли додому. В залитому сонцем небі над Сен-Сюльпіс ширяли голуби. Нараз уся компанія вибухнула сміхом — справді-бо, перехожі вважають, що вже настав ясний теплий ранок, а насправді ще триває вчорашня ніч!
«От і я прогуляла цілу ніч,— подумала Розмері.— Але без Діка це зовсім нецікаво».
їй стало трошки прикро й сумно, але тут увагу її привернула якась зелена маса, що рухалася попереду. То на Єлисейські Поля перевозили величезний розквітлий каштан; він лежав, приторочений до довгої вантажної платформи, і аж трусився від сміху, немов напрочуд красива людина, яка потрапила в незручне становище, але знає, що й тут лишається красивою.
Зачарована видовищем, Розмері раптом подумала, що вона й каштан чимось схожі; ця думка потішила її, вона засміялася, і все знову стало на своє місце.
XIX
Поїзд відходив об одинадцятій з Сен-Лазарського вокзалу. Ейб сам-один стояв під скляним, закіптюже- ним склепінням, цією пам’яткою сімдесятих років, епохи Кришталевого Палацу; руки, землисто-сірі після безсонної п’яної ночі, він тримав у кишенях, щоб не видно було, як воші тремтять. Він був без капелюха, недбало зачесане волосся куйовдилось. Важко було впізнати в ньому людину, яка ще два тижні тому засмагала на пляжі Госса.
Було ще рано. Він дивився на вокзальну метушню, поводячи тільки очима, неспроможний навіть ворухнути бровами — нерви не витримали б найменшого фізичного зусилля. Повз нього пропливли новенькі валізи; маленькі волохаті чоловічки, його майбутні супутники, перегукувалися волохатими, сиплими голосами.
Коли він подумав, чи встигне в буфеті похмелитися, і пальці вже намацали в кишені пачку липких тисячо- франкових
