Ніч лагідна

називав, «майор Хенгіст і містер Хорса» \ принца-наступника однієї із скандінавських держав, письменника, який щойно повернувся з подорожі по Росії, самого Ейба, дотепного й шаленого, як завжди, Колліса Клея, який зустрівся їм десь по дорозі й залишився з ними. Але жоден з них не годен був Дікові в слід ступити. її захоплював його самозабутній запал, його вміння наснажувати найрізноманітніших людей, позбавлених власної ініціативи й залежних від його уваги, як піхотний батальйон від інтенданта,—- і все без видимих зусиль, з невичерпним запасом приязні до всіх заразом і кожного зокрема.

...Потім вона згадувала найщасливіші хвилини цього вечора. Коли вона вперше танцювала з Діком і сама собі здавалася неймовірно вродливою поряд з ним, таким високим і струнким,— вони не танцювали, а ніби линули в повітрі, як уві сні,— він обертав її то в один, то в другий бік так замилувано, наче тримав у руках яскравий букет квітів чи відріз дорогої тканини, гордо

¹ X е н г і с т і Хорса — брати, вожді племені ютів, які в V ст. н. е. вторглися в Британію.

225

показуючи його десяткам очей. Якусь хвильку вони зовсім не танцювали, тільки стояли, пригорнувшись одне до одного. А над ранок вони лишилися на мить самі, і її молоде вологе тіло, прагнучи вирватися з набридлої одежі, припало до нього серед вішалок з капелюхами й накидками...

А найсмішніше було потім, коли вони вшістьох, вершки товариства, найкраще, що від нього лишилося, стояли в напівтемному вестибюлі «Рітца» й переконували нічного швейцара, що супроводять генерала Першінга і що генералові, який стоїть за дверима, хочеться ікри й шампанського. «А з генералом жарти кепські, у нього знаєте яка армія?!» Ошалілі офіціанти повигулькували немов з-під землі, накрили стіл тут-таки, у вестибюлі, і на порозі постав генерал Першінг — Ейб, а всі виструнчилися й забурмотіли на знак вітання якісь уривки воєнних пісень. Розчаровані й ображені офіціанти покинули їх напризволяще, і тоді компанія збудувала для них пастку — величезну, химерну споруду з меблів, які були під рукою, що нагадувала ідіотські машини на малюнках Гольдберга. На Ейба вона; однак, не справила належного враження.

—  Краще було б украсти в музикантів пилку і...

—  Ну, все, годі,— перебила Мері.— Якщо Ейб заговорив про пилку, значить — час додому.— І стурбовано пояснила Розмері:

—  Мені треба забрати його додому. Якщо він завтра об одинадцятій не сяде на поїзд, то спізниться на пароплав. А від цієї поїздки залежить його майбутнє. Та якщо я почну зараз сперечатися з ним, він зробить усе навпаки.

—  Може, я спробую його переконати? — запропонувала Розмері.

—  Гадаєте, у вас вийде? — із сумнівом сказала Мері.— А втім — спробуйте, може, й вдасться.

До Розмері підійшов Дік.

—  Ми з Ніколь збираємось додому і, може, й ви поїдете з нами?

У сірій передсвітанковій імлі її обличчя було блідим і втОхМленим. На щоках, вдень рум’яних, виступили темні плями.

—  Не можу,— сказала вона.— Я пообіцяла Мері залишитися, бо інакше Ейб взагалі не піде спати. Ви б не могли