Сталося, однак, багато,— від’їзд Ейба, а потім і Мері, яка того ж дня вирушила до Зальцбурга, поклав край безжурному паризькому життю. А може, край йому поклав виляск пострілів, фінал казна-якої трагедії. Ці постріли вони вже не могли забути; на вулиці, чекаючи таксі, вони почули їхнє відлуння в похоронному дуеті носіїв, що стояли неподалік:
— Tu as vu le revolver? Il etait tres petit, vraie perle, un jouet.
— Mais assez puissant,— розважливо відказав другий носій.— Tu as vu sa chemise? Assez de sang pour se croire a la guerre h
XX
Над площею густа хмара вихлопних газів повільно розжарювалася в промінні липневого сонця. Від цього страшенного марева годі було втекти за місто: навіть думка про втечу була безглузда, вона тільки малювала в уяві дороги, паралізовані такою самою смердючою задухою. За сніданням у відкритому кафе навпроти Люксембурзького саду в Розмері почалося місячне; вона нервувала, почувалася втомленою й кволою — видно, передчуття цього й спонукало її звинуватити себе в егоїзмі під час розмови на вокзалі.
Дік навіть не помітив зміни її настрою; глибоко засмучений, він був більше ніж звичайно зайнятий собою, і це робило його сліпим до всього довкола, гасило звичні спалахи уяви, які живили його думки чи рішення.
За кавою до них приєднався італієць, учитель співу, який мав провести Мері Норт на поїзд; коли вони попрощалися й пішли, Розмері теж підвелася — їй треба було на студію, на ділову зустріч.
— Будь ласка,— згадала вона,— якщо вас застане тут Колліс Клей, отой хлопець з Півдня, перекажіть йому, що я не могла чекати. Хай подзвонить мені завтра.
її дитяча легковажність — реакція на недавні переживання — нагадала Дайверам про їхніх дітей, про почуття, до яких сторонні не допускалися, і Розмері була покарана.
— Краще попросіть офіціанта,— суворо й сухо промовила Ніколь.— Ми не маємо наміру лишатися тут.
Розмері зрозуміла, але не образилася.
— Ет, вже як буде. До побачення, любі.
Дік попросив рахунок; кілька хвилин Дайвери відпочивали, розслабившись, покусуючи зубочистки. Потім обоє вимовили водночас:
— Ну що ж...
Ніколь ледь скривилася у гіркій гримасі,— ніхто, крім Діка, не помітив би того, і він міг удати, що нічого не бачив. Про що думала Ніколь? Розмері тільки подовжила собою той список осіб, якими Дік «опікувався» останні кілька років; серед них був клоун-француз, Ейб і Мері Норти, пара танцівників, письменник, художник, комедійна акторка театру «Гран-Гіньйоль», напівбожевільний педераст з Російського балету, обдарований тенор, якого Дайвери на рік поедали навчатися в Мілан. Ніколь добре знала, як багато важила для всіх цих людей його щира приязнь; але вона знала також, що, відколи вони одружилися, Дік жодної ночі не провів без неї — за винятком хіба того часу, коли вона родила. З іншого боку, він був
