— Подбаю принаймні, щоб з нею по-людськи поводилися.
— її однаково не відпустять, це зрозуміло,— впевнено сказала Ніколь.— Вона ж таки стріляла в того чоловіка. Найкраще — зразу ж подзвонити Лорі, вона владнає все краще за нас.
Діка це не переконало, крім того, він трошки хизувався перед Розмері.
— Почекайте,— рішуче кинула Ніколи і попрямувала до телефонної будки.
— Ну, коли вже Ніколь береться, нам можна не втручатися,— з лагідною іронією зауважив Дік.
Вперше того ранку він і Розмері швидко перезирну- лися, шукаючи підтвердження вчорашнім почуттям. На мить обом здалося, що все їм тільки наснилось, але відразу ж кохання знову знялося теплою хвилею й запульсувало, застугоніло...
— Ви любите допомагати людям, правда? — сказала Розмері.
— Та ні, тільки вдаю.
— Моя мама теж любить усім допомагати, але, звичайно, в неї менше можливостей.— Вона зітхнула.— Мені іноді здається, що я найбільша егоїстка в світі.
Згадка про матір уперше роздратувала Діка. Йому захотілось позбутися цієї незримої опіки, раз і назавжди позбавити їхні стосунки того присмаку дитячої наївності, що його навмисне чи ненавмисне вносила в них Розмері. Він усвідомив, однак, що ця досада лише вияв слабості,— а чим обернеться потяг Розмері до нього, якщо він бодай на мить утратить владу над собою? Не без страху він відчув, що все вповільнюється; а тим часом такі стосунки не можуть застигти на місці, вони мусять рухатись — як не вперед, то назад. Йому раптом спало на думку, що Розмері тримає кермо впевненіше, ніж він.
Перше ніж він дійшов якогось рішення, повернулася Ніколь.
— Я поговорила з Лорею, вона ще нічого не знала. Боже, ви б чули її голос — він то завмирав, то знов озивався, наче вона от-от знепритомніє. Вона каже, що ще звечора її щось гнітило.
— Цій Марії виступати б у Дягілєва,— лагідно всміхнувся Дік, намагаючись заспокоїти жінок.— Це була справді балетна сцена — така хореографія, такий ритм... Чи зможе тепер хтось із нас дивитись, як відходить поїзд, і ле чути пострілів?
— А мені шкода цього бідолаху,— сказала Ніколь.— Тепер зрозуміло, чому Марія так дивно розмовляла зі мною — подумки вона вже стріляла.
Вона засміялася, а за нею й Розмері, хоч обидві були налякані й хотіли, щоб Дік прокоментував цю пригоду, звільнивши їх від необхідності давати їй власні оцінки. Це бажання було, щоправда, не зовсім свідомим, надто у Розмері, яка змалку звикла чути відлуння таких пострілів у буденних розмовах. Проте і її приголомшила безповоротність того, що сталося. Але Дік, вибитий з колії новим почуттям, утратив здатність перетлумачувати події мовою карнавалу, тож його супутниці, відчуваючи, що їм чогось бракує, перейнялись якоюсь невиразною тривогою.
А потім, наче нічого й не сталося, життя Дайверів та їхніх друзів влилося у вуличний вир.
