прилавок, стовбичать з ранку до вечора в тютюнових крамничках, роздивляючись покупців крізь вузесеньку щілину свого інтелекту. Один із тих завсідників крамничок, гаражів, де по темних закутках укладаються угоди про якісь афери, перукарень і фойє маленьких кінотеатрів,— так, принаймні, визначив його собі Дік. Іноді такі обличчя дивляться з найбрутальніших карикатур Тада — ще хлопчаком Дік не раз позирав неспокійним оком на похмуре пограниччя злочинного світу, що лежало, здавалося, зовсім поряд.
— То як вам Париж, братику?—Не чекаючи відповіді, він пішов поряд, рівняючи свої кроки до Дікових. Потім підбадьорливо спитав:— А ви звідки?
— З Буффало.
— А я із Сан-Антоніо... Тільки я застряв тут — після війни дома ще не був.
— Воювали?
— Атож! У вісімдесят четвертій дивізії—чули про таку? — Молодик вихопився на крок уперед і втупив у Діка лиховісний погляд.— А ви живете в Парижі, братику? Чи тільки так, проїздом?
— Проїздом.
— І в якому готелі?
Дік подумки всміхнувся: «братик», видно, замірявся вночі обчистити його номер. Але хлопець відразу вгадав його думки і нітрохи не збентежився:
— З вашими м’язами, братику, мене нічого боятися. В Парижі, звісно, крутяться такі, що полюють на американських туристів, але я до них не належу.
Дікові набридло, він зупинився.
— Я бачу, у вас багато вільного часу.
— Ні, чому ж, я тут при ділі.
— При якому ж?
— Продаю газети.
Таке невинне заняття якось не в’язалося із злодійкуватими манерами молодика; він, однак, зразу ж додав:
— Будьте певні, я минулого року заробляв — дай боже кожному, по десять, а то й .двадцять франків за номер «Санді тайме», що коштує шість.
Він витяг з пошарпаного гаманця газетну вирізку й показав Дікові. Це була карикатура: нескінченний потік американців виливався на берег з корабля, кожен з торбою грошей в руках.
— Двісті тисяч... Залишають тут за одне літо десять мільйонів.
