— А що ви робите тут, у Пассі?
Молодик сторожко роззирнувся.
— Кіно,— змовницьки прошепотів він.— Тут є американська кіностудія. Час від часу вона потребує людей, що розмовляють по-англійському. От я й чекаю, чи не нагодиться щось.
Цього було вже досить; Дік швидко й рішуче спекався-його.
Він уже напевне не діждеться Розмері — вона або проскочила, поки він обходив квартал, або пішла ще до того, як він сюди приїхав. Він увійшов до бістро на розі, купив свинцевий жетон і, втиснувшись у закуток між кухнею й смердючою вбиральнею, викликав комутатор «Короля Георга». У ритмі власного дихання він почув один із симптомів Чейн-Стокса, але, як і все інше, це ще більше загострило його почуття. Назвавши потрібний номер, він довго стояв з трубкою в руці, дивлячись у залу кафе й нічого не помічаючи; нарешті в трубці озвався чужий тоненький голосок:
— Алло!
— Це Дік... Я не міг не подзвонити вам.
Мовчання; потім вона швидко відповіла, і в голосі її
він упізнав свій власний настрій:
— Добре, що подзвонили.
— Я приїхав на студію, хотів зустріти вас. І дзвоню вам з Пассі. Думав, що потім поїдемо назад кружним шляхом, через Булонський ліс.
— От шкода! Я пробула там тільки хвилинку.
Мовчання.
— Розмері.
— Що, Діку?
— Я не знаю, що зі мною коїться. Коли підстаркуватий джентльмен утрачає голову через дівча,— справи його кепські.
— Хіба ви підстаркуватий, Діку? Ви молодший за всіх на світі.
— Розмері!
Знову мовчанка. На полиці просто перед ним вишикувалися пляшки з отрутами Франції, тими, що дешеві,—«Отар», ром «Сен-Джеймс», «Марі Брізар», пунш «Оранжад», «Рене Бранка», «Шеррі Роше», арманьяк.
— Ви там сама?
«Дозвольте, я опущу штору?»
