— А з ким же мені бути?
— І я сам. Самісінький. І так хотів би бути з вами.
Пауза, потім зітхання і відповідь:
— І я. Я теж.
На другому кінці дроту — кімната готелю, там лежить Розмері, і на неї хвильками набігає мелодія пісеньки:
Чай удвох П’ємо з тобою,
Я з тобою,
Ти зі мною,
Вдво-о-ох!
А ще—пилок пудри на її засмаглій шкірі — чоло і скроні її, коли він їх цілував, були вологі — і сполотніле обличчя під його обличчям, і вигин плеча.
— Це неможливо,— сказав він сам собі. За хвилину він уже простував вулицею до Порт-де-ла-Мюет, а може, і в протилежний бік, тримаючи в одній руці маленьку папку, а трость із золотою головкою — в другій, як тримають шпагу.
Розмері повернулася до письмового столу й дописала листа матері:
«...я його бачила лише кілька хвилин, але він мені страшенно сподобався. Я в нього відразу закохалася (звичайно, Діка я люблю більше, але ти знаєш, що я хочу сказати). Питання про його новий фільм уже вирішене, і він завтра ж від’їздить до Голлівуда, тож нам, мабуть, теж не слід затримуватися. До Парижа приїхав Колліс Клей. Дуже милий хлопець, але я з ним зустрічаюся рідко, бо не відходжу від Дайверів, а вони — просто ангели, я зроду не бачила таких чудових людей. Сьогодні я трохи нездужаю і приймаю ліки, хоча особливої потреби й немає. Я навіть не намагаюсь писати тобі про все, що тут було, та чи й опишеш,— розповім тобі ВСЕ, коли зустрінемося! Одержиш цього листа — негайно ТЕЛЕГРАФУЙ: чекати тебе тут, чи повертатися на південь з Дайверами».
О шостій Дік подзвонив Ніколь.
— Що робитимеш увечері? — спитав він.— Я пропоную тихий відпочинок: обід у готелі, а потім — театр.
— Якщо ти так хочеш, я згодна. Я оце дзвонила Роз- мері, вона вирішила пообідати у себе в номері. Схоже, що ранковий випадок усім зіпсував настрій.
— Тільки не мені,— відказав Дік.— Люба, якщо ти справді не дуже втомилася, давай куди-небудь подамося, гаразд? Бо потім на півдні цілий тиждень дивуватимемось, як це ми не подивилися Буше. Та це й краще, ніж сидіти й журитися...
