чинити? Знали, що воля в Україні була лише в одному краї – на людославному Запорожжі. Пристав до гурту дядьків, котрі надумали мастити п'яти на Січ і Тарас – та й з малолітства козакуванням снив. Батько йому теж радив: я вже, каже, старий для дороги та пригод, де вже мені з насидженого місця зриватися і який з мене козак, як вже й спини розігнути не сила. А ти, покіль молодий, допоки тебе в баранячий ріг не скрутили, спробуй пошукати волі та кращої долі. Має ж вона десь бути у світі білому. Не худоба ми, не бидло, що нас до абиштового товариша як власність його по ревізії записали.
Тікали на Січ чи не з усієї України, тікали всі, хто не корився кривді, тікали поодинці, але здебільшого партіями по кілька чоловік, попередньо змовившись; зривались часом і сім'ями, усією родиною – з дітьми, з волами, коровами, вівцями, завантаживши віз сяким-таким скарбом та реманентом. Пускалися в небезпечну дорогу й цілими селами, а вже за порогами, на новому місці утворювали слободи без панів та зиску, як вольні козаки, посполиті Війська Запорозького низового. На всі вимоги повернути таких утікачів Кіш велемудро відповідав, що «выслать их на прежние жилища учинить способу не находится». Проте на Січ щомісяця прибували гінці та довірені особи ясновельможного панства з вимогами повернути їм драпаків, котрі знайшли собі притулок серед козаків. І Москва не раз нагадувала, аби «запорожники» здирців та лотрів, які до них прибувають без пашпортів, негайно хапали, у колодки забивали й повертали їхнім панам, а вже вони з ними вільні робити так, як вважатимуть за потрібне. Кіш як міг захищав утікачів, міняв їм прізвища, ховав їх по глухих зимівниках і дальніх слободах, а панам та урядовцям Гетьманщини – як і Москві, – обіцяв небезпремінно розшукати драпаків і повернути їх шляхетному панству – хай чекає воно! І мовби ж шукав збіглих, але неодмінно відповідав, що на землях Війська Запорозького низового ніяких кріпаків не виявлено, бо у них живуть люди все вольні, січові козаки й посполиті, а козаків і посполитих Січ нікому не видаватиме, бо вольні люди живуть там, де їм заманеться і як захочуть. Коли ж полювальники за людьми аж надто наполягали, особливо урядовці з канцелярії генерал-губернатора Гетьманщини та царські генерали, запевняючи, що їм, мовляв, «известно учинилось», де перебувають збіглі, в таких і таких паланках, Кіш, аби відчепилися пани, посилав у такі й такі паланки ордери на розшуки втікачів, але паланкові полковники й старшина, знаючи, що від них хоче Кіш, відповідали, як в одну дудку гуділи: названих втікачів вони зело пильно шукали, але таких у них не виявилось, бо в них все люди вольнії, але попри все збіглих вони зело препильно шукають і, дасть Бог, знайдуть…
Швидко чи ні, а з гуртом дядьків-односельців Тарас і прибув на Січ. Знаючі ще на Гасан-базарі розказали їм, що прибувши на Січ, треба їм записатися до якого-небудь куреня, бо коли обминеш курінь, козаком ніколи не станеш і прав на Запорожжі не матимеш. Куренів у них тридцять вісім – вибирай який хочеш! Був серед куренів і Полтавський, що складався із земляків. До них і подалися миргородці – прямцем до курінного. Казали, що курінний отаман – цар і Бог на Січі, і голова, і найбільший начальник у своєму курені, більший, як сам кошовий для усього товариства, він складає курінні списки, встановлює чергу на відбування служби козаками, які приписані до його куреня, видає свідоцтва й атестати, розпоряджається курінним майном, зброєю, харчовими припасами тощо, він суддя над козаками (для куреня – більший суддя, як військовий суддя для всього товариства), завідує курінною касою. Без відома його і без згоди і волосина не впаде з голови і ніщо не робиться в курені, слово його було вирішальним і останнім – закон для курінних козаків і обговоренню не підлягало. Сказав курінний і все тут. Умри, а виконуй!
Отож, утікачі шапки познімали, отаману за звичаєм вклонилися.
– А чого це ви, хлопці-молодці, – питає курінний, дебелий шрамований, бувалий у бувальцях козак-батько, – на Січ нашу прибули та до мене гуртом заявилися? Чи ж бува не козаками хочете поставати?
– Хочемо, батьку, – одказують прибулі, – козаками-січовиками поставати.
– А звідкіля ж ви будете, такі статуристі та гойні?
– З миргородського краю, люди ми вольні, православні, а пан нас записав по ревізії як свою власність. Та зачав вимагати, аби ми на нього задурно робили. Чи не щодень нас війт на панщину києм гнав, то ми якось помолившись та з духом зібравшись, його києм його самого й відлупцювали гарненько…
– До чого ж мудрі люди, – посміхається отаман.
– А потім укинули його в льох, панський будинок підпалили і подалися світ за очі. Так до вас на Січ і прибули, абись козаками поставати.
Отаман кожного розпитав як він прозивається і чи серйозні в нього наміри і як він гадає далі жити?
– А тебе, молодику, як звати-величати? – наостанку питає Тараса.
– Тарас я, – одказує парубок, – а прозиваюся Чепурком.
– Чого так?
– Бабуся моя така чепуруха була, така. Усі її звали тільки чепуркуватою. Тож і нас прозвали чепурками. Звідтоді ми
