очманіло завертів головою, не тямлячи, що діється і все ще не вірячи, що він уже вільний.
– Чеши до свого аулу без оглядки! Поквапся, покіль я добрий. Тільки не забувай іноді хоч трохи, а побути ще й людиною – ми все ж таки сусіди. А з сусідами краще в мирі жити. Га, Ломиносе?
– Ло-оми-ині-іс розумій…
– От і добре. От і молодець. А тепер… блискай п'ятами!
Ногайця не довелося двічі просити. Блиснувши зубами, він зайцем чкурнув подалі від зимівника пана осавула.
– Ач, як полопотів шароварами! Хоч і розбійник, а теж хоче жити, – сміявся Тарас. – Як живим будеш – приходь до нас з Оксаною на весілля! – До челядників. – Зоставайтесь і ви здорові, хлопці-молодці. А за ногайця забудьте. Як кажуть, коли наше не в лад, то ми з нашим назад. Я його привіз, я його і… відвіз. Тисячу гараздів панові осавулу! Боюсь, що йому все ж таки прийдеться стати моїм тестем, а мені – його зятем. А вам не раджу за татарином гнатися. Коли що – прикрию його. Якщо ви люди ще добрі, то хай і у вас усе буде добре! І хай пан осавул не радується, що, мовляв, спекався Тараса. Я швидко повернуся, гоц, гойя-гоц!
І помчав за ногайцем, що ген-ген курів степом…
Савка вбіг до світлиці, впав на лаву, але всидіти не міг, цмокнув язиком, схопився й заснував з кутка в куток. Ну й Тарас! І хто б міг подумати? Якась голота, котрої аж кишить на військових землях, отак нахабно посміла в зятьки до можної старшини набиватися? З вельможного ярма вискочив, прийняли тебе, пригріли на вольних землях, прихистили то й сиди собі тихенько, і не рипайся, щоб тебе часом твій пан не злапав, як кіт курчатко! А він бач!.. Руки в старшинської дочки просить. Хе! Знає кіт, де ласий шмат… Звичайно, Тарас сміливий, гарний, цього в нього не відбереш, але ж… Ні шеляга за душею, ні аршина ґрунту! На все готовеньке зазіхнув. Аякже, діли, осавуле, хутір на двох…
– Оксано, – в грудях у Савки все ще бушувало, – а ходи-но сюди!
Спинився біля вікна, сердито до дочки, котра саме зайшла:
– Ти знаєш, що Тарас щойно утнув?
– Тату, я… – Оксана зблідла й рішуче вигукнула: – Кохаю Тараса!
Пишногубий як стояв, так і впав на лаву біля вікна.
– Що ти мелеш несуразне?!. – в його очах майнув не то подив, не то переляк. – Хай Тарас здурів, невже й ти? Як ти можеш кохати сірому? За нетягу хочеш віддатися? Здуріла дівка, їй-бо здуріла! А пану сотнику самарському, виходить, гарбуза?
– Робіть зі мною, тату, що хочете… Хоч карайте, хоч милуйте, а тілько я Тараса кохаю.
– О, Господи, що ти верзеш? Хіба можуть бути любощі між бурлакою і старшинською дочкою? – Савка знову забігав по світлиці, ляскаючи себе руками по боках. – Закрутив парубок дівці голову і вся тут річ.
– Без Тараса мені світ не милий…
– Тараса, Тараса… – ще швидше забігав осавул. – Той на своєму вперся: Оксану, Оксану!.. А ця сорокою закрекотіла: Тараса, Тараса!.. Та чи ти хоч знаєш, що пан сотник самарський і багатий, і можний? Ще багатший, як ми з тобою. І батько в нього полковник. Дивись, і мене в кошову старшину витягне, бо вище осавула я сам не стрибну. Мо' й ми колись, як он у москалів, дворянами постаємо, панством шляхетним, як у ляхів, а ти… Тарас, Тарас… Краса до вінця! Та, зрештою, і сотник не без вроди!
– Я вашого сотника не хотіла, самі йому нав'язалися, тепер і печіть раків!
– Не підеш? А я тебе… примушу! – закричав осавул і схопив канчук. – Ось цим… пожену! Заміж! І смири гординю! Ще й дякуватимеш батькові, котрий хоче тобі добра!
– Можете силувати мене й приневолювати, але добром не піду!
Савка забігав по хаті бурмочучи: «Оце тобі, Савка, і на!..»
Спинився біля дочки, за плечі її взяв.
– Оксано, ну подумай, що ти говориш, – м'яко почав, намагаючись придавити в собі гнів. – Та хутір же який у нас славний! Три тисячі самих овець, а це вже три тисячі карбованців! Сто двадцять коней з лошаками. А ґрунти які! Одного жита три загони, пшениці чотири, ячменю… А пасіка яка!.. А хто такий Тарас? Збіглий кріпак, хлоп, якому милостиво дозволили жити на військових землях. Навіть не зимівчанин середньої руки з тяглом, а піший посполитий. Ну хіба ж нам родичатися з голотою?
– Але ж і ви, тату, колись були простим козаком. Шабля та рушниця – ні ґрунтів, ні худоби!
– Був, був!.. – скипів батько. – Але що було, те… те за водою вже спливло! І не тикай мені минувшиною межи очі!
