важку біляву косу.
– Ой, Тарасе, – ураз зашарілася дівчина. – Ти живий? І кров у тебе на скроні.
«Тю… – подумав осавул, – а я й не примітив. Дівчата зіркі, цяточку і ту на парубкові загледять…»
– Дріб'язок, – і молодий пастух теж ніби зашарівся. Пишногубий це запримітив і невдоволено насупився, – ногаєць стусонув, коли його пеленали…
Довга, білява як льон коса чомусь захвилювалася на грудях у дочки і осавулові це теж не сподобалось. «Чому вона так шаріє, коли загледить Тараса? – сердито подумав і навіть засопів од невдоволення. – Теж мені… дочка господаря, а перед сіромою губиться…»
А вголос мовив інше, силкуючись бути шляхетним.
– Привітай, Оксано, Тараса, він повівся як справжній козак. Табун урятував і старшим табунником став.
Оксана осміхнулася голубими очима до парубка.
– Старайся, козаче, отаманом будеш!
На парубкових щоках спалахнув рум'янець, і його карі очі так і засяяли чимось таким, що й зовсім не сподобалось Пишногубому.
«Еге-ге-ге… – сполошено подумав осавул, – та він, здається, закохався в Оксану… Треба пошвидше віддавати її за сотника та родичатися з паном полковником, бо ця голота чого доброго перехопить дочку».
Біля стайні почулося іржання Інгула. Регочучи, козаки прив'язували йому до хвоста зв'язаного ногая.
– Ой… – зблідла Оксана. – Що вони хочуть з ним чинити?
– Хлопці! – сердито крикнув осавул. – Тягніть пошвидше нашого дорогого гостя з двору! А ти, дочко, – повернувся до Оксани, – йди в покої, не для дівчат це видовисько.
– Які ви жорстокі, – Оксана, похнюпивши голову, побігла в панську хату й зачинилася там.
Конюхи вже вивели Інгула за хвіртку, тільки двором ще тягнувся на вірьовці зв'язаний бранець та силкувався встати. Та ось і він закушпелив за хвіртку.
– Почекайте, – крикнув осавул до конюхів. – Захотілося мені самому провести незваного гостя у степ широкий. Осідлайте мого коня! – до Тараса: – Так що ти хотів прохати?
– Пане осавуло, – Тарас зняв шапку й м'яв її в руках. – Віддайте за мене Оксану! – і додав з відчаєм: – Кохаємось ми…
І в ту мить відчув, що осавулова рука на його плечі ніби свинцем налилася й цупко стисла плече.
– Он ти про що? – Савка рвучко відсмикнув руку й потемнів на виду, суплячи густі брови. – Чи тобі сонце теєчки… голову напекло?
– Але я кохаю Оксану, як рідна вона мені…
Пишногубому враз забракло повітря, якого біля Кальміусу було до безміру.
– Ти… насправжки? Не жартуєш часом?
– Та ні ж бо! – зі святою простотою вигукнув хлопець. – Ми вже давно з Оксаною кохаємось.
– Дуже радий, – скреготнув зубами осавул і став чорніти як хмара та супитись. – Я думав, ти справжній робітник, а ти… ти джиґун! Барвінком під ноги стелишся моїй дочці? Дженджуришся та вже й женихаєшся? Клинці підбиваєш? Шури-мури крутиш? Як шевська смола до чобота липнеш? Бубликом підкочуєшся, га? Га? – заревів осавул так, що аж горобці хуркнули з шовковиці. – Підпускаєш кукільмента? Пробиваєш стежку до її серця? Розводиш шашні-мишашні? Хвіст розпускаєш павичем? Вибий собі хвіст об тин, доки я тобі реберця не порахував! Ич який лицяльник-зальотник! Та хто ти такий, дозволь тебе запитати, що просиш руки в моєї дочки? Га?
Тарас смикнувся, але зусиллям волі оволодів собою, тільки лице його наче закам'яніло.
– З вашої ласки, пане осавуло, із сьогоднішнього дня мовби вже старший табунник, – мовив глухо, надіваючи шапку. – Тож не відаю як вам і дякувати, – додав не без шпильки. – Як кажуть, заслужив…
– Не пащекуй! Ти хочеш, аби я за свого пастуха, бодай і старшого, рідну дочку віддав? Від серця її відірвав – на, бери!
Тарас з-під насуплених брів похмуро бликнув на осавула потемнілими очима.
– А хіба пастухи не такі люди, як і решта Божих створінь? Чи мо вони з лопуцька?
– Такі та не такі! Не смій і думати про Оксану! Яка вона тобі пара?! Як соколиха горобцеві!
– Можете мене з двору вигнати, а ображати – не об-ображайте!
