було добре і думав він, що так і буде з року в рік – доки він, дасть Бог, характерником стане. Бодай і на схилі літ. Аж якось курінний йому й каже: ось що, Тарасе Кожум'яко, надійшов до Коша лист від твого пана з Гетьманщини абиштового товариша Миргородського полку Йосипа Зарудного, у якому він повідомляє Кіш, що від нього селяни його втекли на Січ, називає їхні хвамилії і прізвиська, і твою теж. Хоч ти вже й не Чепурко, а Кожум'яка та все дно гайни куди-небудь від гріха подалі. Люди Зарудного на Січі колобродять, упізнають – доведеться тебе видавати їм. А Кіш ще нікого не видавав і не збирається таке свинство робити, тож краще тобі податися в паланку і там перечекати… Це вже пізніше Тарас дізнається, що й справді у скарзі до Кошу Йосипа Зарудного писалося, що він, Тарас Чепурко, а тепер Кожум'яка служить в Полтавському курені. Видно пан Зарудний мав на Січі вуха і очі, адже все безпомильно знав про своїх втікачів, називаючи кожного та сповіщаючи, де він і в кого переховується, в якій паланці, у якого козака в робітниках ходить.
Козаки розповідали (а на Січі всі про всіх і все знали, бо там ніхто не таївся, всі жили на виду у всіх), що поміщик Зарудний прислав на Січ своїх людей, кріпаків-сищиків (не кріпаків, себто не підневільних козаки могли при нагоді й побити), нишпорків стовухих і стооких, аби вони все винюхали і про все йому донесли. Надіслав він листа і своєму кумові, колишньому кошовому отаману Січі, а тепер абиштовому старшині Григорію Федорову, просячи його подати «руку помочі» та посприяти в поверненні втікачів, які переховуються в Самарській паланці. Знаючи, що суха ложка рот дере, абиштовий товариш до свого «смиренного» прохання, доклав дещо й суттєвіше: штоф горілки (міра алкогольних напоїв, яка дорівнювала 1/8 або 1/10 відра), чимале барильце вишнівочки, два смагляві книші на закуску, ящик із фруктів, зварених з цукром – пресолодка штукенція! – мішок яблук та добрячий сидір проса і ще щось там. (Подібні дарунки тоді одержали суддя Микола Тимофеев, начальник запорозького духовенства ієромонах Володимир та інші чини із січової адміністрації.) Григорій Федоров, не бувши дурнем, – та й не пропадати ж добру! – загуляв з друзями, гуртом вони й спорожнили той штоф, закушуючи його книшами та пастилою (просо лишили на куліш) і невдовзі від Коша самарському полковнику пішов ордер з наказом знайти зазначених у листі пана Зарудного збіглих селян – якщо тільки вони ще перебувають у Самарській паланці – уточнювалося. Полковник швиденько відповів у тому дусі, що звичайно ж вище поіменовані селяни в його паланці не перебувають – про це Кіш і відповів панові Зарудному. Щоправда, пан Зарудний надіслав нову скаргу – пишучий чоловік! – до кошового (уже на січових старшин), що вони, мовляв, займаються відписками, а заодно надіслав і промеморію (нагадування) від Миргородської полкової канцелярії та комісаріатства. Кіш ту промеморію теж надіслав самарському полковнику, чим його не дуже налякав, бо той швиденько відповів Кошу, що ніяких збіглих селян пана Зарудного, хоч їх і шукали зело препильно, на території паланки не виявлено, а Кіш так же звично ту відповідь надіслав панові Зарудному… Так почалося листування між Кошем та паном Зарудним, що успішно тривало кілька років, доки Кошеві не набридло. Кіш ніколи й нікого не видавав – цього пан Зарудний не знав і в це повірити не міг, що на Січі знаходять надійний притулок усі втікачі. (Зберігся в історії факт, коли командир однієї з російських кордонних фортець на Січі С. Лебединець заявившись на Запорожжя в пошуках збіглих, почав виявляти таку затятість, що козаки його просто «до смерти закололи».)
Зрештою, збіглим порадили поміняти паланку, що вони й зробили. (їх, до речі, поголили по-козацькому, чи як тоді казали, «по-черкаському», аби вони і зовні були схожими на козаків.) І загубилися на просторах запорозької вольниці збіглі, а Кіш уже щиро відповідав на енну скаргу пана Зарудного, що, на жаль, не відає де перебувають його селяни – можливо, вони в Польщу подалися чи в Литву, то хай би пан Зарудний ще їх і там пошукав!
Ось тоді, як зачалося те листування Коша з паном Зарудним з Миргорода, курінний і порадив Тарасові поміняти місце проживання.
– Тут ти у всіх на виду, і пан твій не заспокоїться, бо його нишпорки та вивідники доповідатимуть йому, що ти – серед козаків Полтавського куреня. Ще раптом схоплять тебе панські посіпаки й таємно із Січі вивезуть, зав'язавши у мішок… Траплялося й таке. Особливо з тими, хто ласий на дурничку випити і тоді нажлуктиться так, що аж у свого пана протверезіє… Та й узагалі, не привертай до себе уваги зайвої – спокійніше так буде. Тож щезни на якийсь там час. Куди? Та куди-небудь, аби подалі від Січі. Гайни на глухе прикордоння, де й перечекаєш недобру годину. А хочеш, направлю тебе до кума свого в Кальміуську паланку, наймешся там до козаків, літо попрацюєш, щось, дивись, ще й заробиш. А тим часом пан Зарудний заспокоїться і перестане слати нам свої супліки – жаль, що більше не передає горівки, книшів та пастили. Гарна в нього горівка!
Так Тарас Чепурко – тоді вже січовий козак Кожум'яка – й опинився в Кальміуській паланці, найдальшій паланці Війська Запорозького низового на березі Золотої Річки…
Посполитих у слободі було мало, два чи три двори, а то все жили тяглі зимівчани, котрі мали своїх коней, худобу, ватаги овець. Жили, як хотіли, не відаючи ні пана, ні наглядача, займалися торгівлею та рибальством. Слобода ділилася на
