Додайте сюди вогкі, запліснявілі стіни, затхле повітря, нестерпний холод, пітьму, пацюків…
І все це – довічно.
Незбагненно було, як людина могла взагалі перебувати в таких умовах.
Але і в таких умовах останній отаман кошовий перебував 25 років!
Аж цілих-цілих 25 років!
Коли його з Прядиленої башти переводили в інше приміщення, то «від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот», просидівши в тюрмі такий довгий час, «він здичавів, став похмурий і втратив зір», у нього «як у звіра виросли великі пазури, довга борода, і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей».
У такій камері, в таких нелюдських умовах кошовий просидів 25 років! Про нього швидко всі забули: і в Росії, і в Україні. На жаль, і в Україні.
І лише у 1801 році російський імператор Олександр І, відвідавши Соловки, подарував 112-річному в'язневі Калнишевському волю.
Але нащо вона йому вже була потрібна, сліпому й безпомічному, із втраченою пам'яттю, як він вже й ходити не міг.
Не маючи ніде більше у світі пристанища, всіма забутий і нікому не потрібний, хворий і немічний, сліпий і обезножений, бідний і просто нужденний каліка, він залишився на острові, будучи вже не транспортабельним, як медики кажуть. Та й Україна про нього, як уже мовилося, забула – тож куди він мав подітися?
Залишився на острові-тюрмі до самої своєї смерті, що сталася у 1803 році – могила його не збереглася, зберігся тільки надгробний камінь, перенесений в інше місце.
Звідтоді минуло двоє століть, Петро Іванович Калнишевський, останній кошовий отаман славного колись Війська Запорозького, і досі там, на Білому морі, на Соловках. Навіть і після 1991 року, коли 1 червня в незалежній Україні відродилося Військо Запорозьке, а з ним і козацтво по всій Україні…
«Біле море – внутрішнє море Північного Льодовитого океану, що глибоко вдається в материк Європи…»
Так глибоко, що дістало воно аж до Дніпра, до серця нашого вкраїнського…
Епілог-2
Він так у диму й задушився, а до москалів живим не вийшов…
Зотліваючи в муках смертних, нелюдських, в глухому підземеллі Соловецького монастиря на нелюдимому, студеному Білому морі, сточотирнадцятилітньому кошовому отаману підступно погубленої Січі Петру Івановичу Калнишевському ні-ні та й вчуватиметься давня – і вічно жива (хоч і вічно кровоточива) – українська пісня-зойк, пісня-крик через віки (чи не з вітрами з України долітатиме вона на далекі Соловки?), пісня, що звернена до нього, до славного отамана Петра Івановича Калнишевського:
Але кошовий (про це і через століття співатимуть-розказуватимуть і волатимуть народні пісні!) рішуче відповів:
За це милосердя до буцімто ж братів своїх і поплатився – від тих же, буцімто, братів – славний кошовий отаман: і своїм життям, і життям братчиків своїх.
З його заборони (що з того, що супостати прийшли нищити Січ-матір, але ж вони… вони – християни!) не взялися січовики за ясну зброю, не дали ворогам достойної відсічі, як до того століттями чинили, захищаючи рідний край… Наче ману яку на них було тоді наслано!
Ніхто тоді із запорожців не виступив на захист Січі, ніхто…
…КРІМ САГАЙДАКА.
Про це у Дмитра Івановича Яворницького, у його книзі «Дніпрові пороги»:
«Колись це (урочище Сагайдачне на лівобережжі Дніпра за Кичкаським перевозом. –
З одного боку оповита широким і могучим Дніпром, а з трьох останніх боків обгорнута високим кам'яним прикриттям, укупі з високим густим дубовим лісом, ця місцевість усередині вся була вкрита зеленою, соковитою травою та уквітчана яркими запашними різнобарвними квітами і вабила до себе кожну людину. (Привабила і російських колонізаторів. –
